Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

Але у восьмому класі?!

Я не можу сковтнути грудку хвилювання, дивлячись на дванадцятьох дівчат, які вже зібралися на моріжку. Нічого нового: усі дівчата, звісно ж, вищі за мене!

Так, я знаю людей, які можуть пронести більшу за себе вагу. Бо якщо серйозно, то ноги в них не підгинаються і руки легко випростовуються. На противагу мені — після вчорашнього тренування.

Я метаю громи й блискавиці на адресу сайту з порадами, як наростити м’язи, і вишукую з гурту дівчат найтоншу.

Така лише Сара. Шкіра й кості. Якщо дуже пощастить, я зумію утриматися на ногах і закинути її собі на спину. А що зазвичай мені не щастить, то не зумію…

— Готові?

Ми починаємо гру. Дванадцятеро хлопців у колі навколо стільців. Не потрапляємо в такт музиці, зате нашорошуємо вуха. У самому хвості вервечки тупцяю я — анітрохи не крутий і зовсім без біцепсів.

Відчайдушно вчепившись поглядом за Сару.

Початок добрий. Коли музика змовкає, я опиняюся на правильному місці, біля стільця. З несамовитою самовпевненістю у погляді, з негнучкими ногами й руками, я шкутильгаю на моріжок.

А моріжок горбкувато-ямкуватий…

І то добряче нерівний. Як траса фрістайлу влітку. Одне не підлягає жодному сумніву: горбкуватість і задубілі ноги НІЯК НЕ поєднуються.

Переконуюся у цьому вже з першого разу. Я перечіпляюся через підступний жмуток трави, якого чомусь не помітив, і гепаю животом на землю.

Якби не зсудомлені м’язи, я б, можливо, швидко підхопився. І якби Непосидючий Нільс не потоптався на бігу по моїй лівій руці, я не витратив би дорогоцінний час на доволі пронизливий скрик «ОЙ!».

Однак не з моїм щастям.

З-під густої трави я помічаю, що Сіндре вже добіг до Вікторії. А Карл — до Ніни. Віддалік мені видно Уле й Фатіму.

А ось Сару — шкіру й кості — досі ніхто не схопив. Можливо, можливо, я все ще маю шанс…

Я намагаюся позбирати докупи своє тіло. Суворо наказую йому отямитися. Однак rectus abdominis не має жодного бажання підкорятися моїм наказам, а біцепси відмовляються піднімати моє тіло з моріжка. Литки криком кричать від надміру молочної кислоти в м’язах. І новинка вечора: у мене задерев’янів задок.

Цієї миті я віддав би все на світі за ходунки на коліщатах Сіґне Салвесен.

Коли нарешті спинаюся на ноги, виникає нова проблема: більшість хлопців уже мчить назад. Мені назустріч. Хтось закинув дівчину на спину, хтось несе спереду на руках, мов наречену. Навіть Уле. Він перекинув Фатіму через плече, як мішок з дровами.

Отже: усі біжать супроти мене, а я шкутильгаю зиґзаґом, схожий на старого пірата на дерев’яній нозі. Десь поміж хлопцями прошмигує постать Сари. Моя остання надія.

І ця надія надає сили моїм м’язам для останнього ривка. Для стрибка до трав’янистого горбика біля Сари. Відштовхуюся від нього, кидаюся вперед і перечіпаюся удруге.

А тоді все відбувається за звичною схемою. Так зле, як лиш може бути. Енергійний Ейвінн встигає тим часом закинути Сару собі на плече. Доки хлопчиська мчать зі своїми дівчатами, які вищать і галайкають на все горло, посеред моріжка стовбичить лише одна дівчина.

Кароліна. Найважча з-поміж усіх…

Вона теж розглядається на всі боки, шукаючи шляхи втечі. З панікою у погляді. Наші погляди зустрічаються, ми довго дивимося одне на одного — налякано, ледь не у відчаї. Кароліна аж побіліла на обличчі.

Думки розпачливо метаються у моїй голові. Rectus abdominis. Мої біцепси супроти не менше дев’яноста кілограмів. Лишенько! Що ж мені вчинити? І наступна думка: чи здужаю я понести Кароліну на спині?

Перед очима постають її плечі, коли вона сиділа, схилившись над партою. Згадую напис великими літерами «КАЛОРІНА», який вона запопадливо стирала. Думаю, як же то почуватися такою товстою, що інші аж бояться тебе підняти. Навіть ще й не спробувавши.

І ще я думаю: бідолашна, бідолашна Кароліна.

Хай я не єдиний, кому навряд чи під силу зрушити її з місця, та все ж їй теж не пощастило зі мною. Найдрібнішим щигликом у класі.

Я знову натужно спинаюся на ноги. Переводжу подих. А тоді стається дещо дивне. Я мовби чую музику. Труби трублять. Тріумфальна кіношна музика, коли герой відважується на геройське рішення пожертвувати собою задля світу. Люк Скайвокер чи ще хтось…

Я відважуюся на геройське рішення. Отак просто!

На негнучких ногах підшкандибую до Кароліни, дивлячись їй просто у вічі. Обертаюся спиною, трохи згинаюся у колінах і подаю їй знак, щоб вона обвила мене руками за шию. Наче я Ган Соло, а вона — принцеса Лея. Подвійних розмірів.

Не уявляю, які думки майнули в голові Кароліни, коли до неї дійшло, що я таки хочу завдати її собі на спину. Але шляху для відступу немає, ні для кого з нас.

— Гоп! — командую я рішучим голосом.

Тепер або гепнуся, або понесу.

Не поніс… Обидва коліна миттю підломилися, і я з Кароліною, яка обхопила мене обома ногами за поперек, повалилися додолу. Як вона верещала, коли ми важко зіткнулися з землею!

Треба сказати, що з землею зіткнувся лише я. Кароліна зіткнулася з моєю спиною.

— Усе гаразд?

Наді мною зі стурбованою міною на обличчі стоїть Пер. Решта класу біля своїх стільців ледь не качаються по землі від реготу. Дуже голосно регочуть.

— Так, — швидко запевняю я.

І хоча я, без сумніву, переламав усі кісточки в хребті, сідаю на траві й шкірюся в правильному напрямку.

Поруч сидить Кароліна й потирає лікоть. Усі бачать, що вона лише намагається видушити з себе усмішку, бо її очі блищать від сліз, а нижня губа трясеться.

Тільки згодом, коли ми сиділи біля багаття — ноги, на щастя, не спаралізувало, — я зміг ясно й тверезо думати. Тоді й збагнув: мої зусилля були витрачені намарно. Бо в грі у «зайвого» завжди на один стілець менше, ніж гравців. Зовсім не треба було піднімати Кароліну. Ми програли задовго до того.

Але два моменти ще гірші:

1. Крутий хлопець ніколи не валиться додолу під вагою товстих дівчат.

2. НЕ-КРУТИЙ хлопець не може належати до Вищої ліги.

О ні, це найостанніший раз, коли в моїх вухах лунала тріумфальна кіношна музика, а я готовий був пожертвувати собою задля світу.

— Йо!

Це — Карл, який стоїть у мене за спиною.

— Ти ж навмисне, правда?

Я ледь рота не роззявив від несподіванки. Перш ніж збагнув, про що каже Карл. Він вважає, що я підняв Кароліну задля сміху! Уперше за багато часу мені нарешті трохи пощастило.

— Хе-хе! — реагую я блискавично. — Ясно!

Карл сміється і з повагою киває.

— Важить, певно, нівроку?

— Тонну, не менше! — додає Сіндре.

Я досі виразно відчуваю, що мої хребці сидять не так, як треба.

— Та вона як діжка, — підігрую їм, вжившись у роль.

На душі така полегкість, що я навіть зумів подриґати вгору-вниз бровами.

А тоді раптом стається те, що не могло не статися. Сіндре й Карл раптом пригинаються, затуляють роти долонями, очі хитрувато блищать. Я обережно повертаю голову. Підтверджуються мої найгірші підозри.

Усередині все завмирає. На душі стає бридко.

Її обличчя сховане під капюшоном светра. Вона всього лиш за кілька кроків від нас. Голова втягнулася у плечі. І я ні на секунду, ані на малесеньку мить не сумніваюся, що вона все чула.

Бідолашна, бідолашна