Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Я ж тут виріс, — заговорив він тремким голосом. — І все, що тільки я робив: чи їв що, чи в туалеті відливав, чи з дівкою якою покачався... усе-все було ж воно в цьому 695-му. — На мить видалося, ніби він ось зараз заплаче знову. — Бачив, як воно все приходило й відходило. Бачив, як лайняні часи переходили в щось нормальне, а тоді й знов переводилися на лайно, та знай примовляв собі, що ось це схоже на оте. Усе ж воно мішалося й замішувалося. Але ж цього разу не так?

— Ба ні, — відповіла Кралюся. — Це вже щось новеньке.

Ерік знову підійшов до екрана, торкнувся його пучками здорової руки.

— Ото моє місто, отам-о. Підле, лайняне воно місце, й воно зламає будь-кого, хто удаватиме, ніби це не так. Але ж... і воно пропало, правда?

— Ймовірно, — відказала Кралюся. — Але розпочати все заново — це не завжди буває зле. Навіть той шлях, що я пройшла, мав якесь світельце в кінці тунелю. А те, що маєш ти, — воно ліпше того, що мала я.

Ерік похнюпився. Його зітхання виказало щось більше за звичайне полегшення. Кралюся взяла його здорову руку в свої долоні, й на довгу хвилю обоє вони помовкли.

Еймос прокашлявся.

— Отже. Це означає, що ти пристав до нас, правда?

Розділ тридцять дев’ятий. Наомі

У  неї не лишилося днів у запасі. Якісь години, хіба. Хвилини — це вже точніш. А в її плані все ще зяяли прогалини.

Вона сиділа в їдальні, зігнувшись над мискою хлібного пудингу. Проходили люди з кают екіпажу, хто в марсіянських одностроях, а хто у своїй звичайній одежі, ну а дехто — уже в новому однострої Вільного флоту, але інші столи, крім того, за яким сиділи вони з Сіном, так і лишалися незайняті. Досі вона була майже в команді. А нині — ув’язнена. Ну, а коли ти ув’язнена, то й графік у тебе вже інший. Їла, коли інші вже попоїли, на тренажери ходила тільки тоді, коли там більш ніхто не вправлявся, а спала в пітьмі, з дверми, замиканими з коридору.

І за це Наомі була вдячна. Нині вона потребувала спокійного розуму, тож, хоч як це дивно, почувалася під замком комфортно. Щось воно там трапилось за ці останні дні. Не могла намацати, коли чи як, але темні думи або вивітрилися з її голови, або ж так розрослися, що вже годі було й розгледіти їхні обрії. Але з глузду вона не з’їхала, зовсім ні. Разів два у житті вона мала відчуття, ніби розум вислизає з-під її контролю, але це, нинішнє, було геть відмінне від того, колишнього. Вона розуміла, що може загинути, і що й Джим загинути може; що Марко може семимильними кроками зашвидкувати від успіху до успіху та що Філіп, можливо, ніколи їй не пробачить і навіть не зрозуміє її. І вона чудово усвідомлювала, що всі ці факти були важливі, ба навіть дуже важливі, для неї. Але вони не приголомшували її. Вже ні.

Та пуповина, що зв’язувала два кораблі, була п’ятдесят метрів завдовжки, не більше. Менша поздовжнього виміру футбольного поля. Зв’язка та простягалася поміж шлюзами вантажних рівнів. Там легше було доступитися до машинних зал та пересувати сюди-туди припаси, завдяки чому шлюзи екіпажевого рівня не використовувались. Там у шафках зберігалися скафандри. Скориставшись шматком монтажної стрічки чи ломиком, вона могла б за пару хвилин добути собі один. Улізти в нього, вийти зі шлюзу «Пелли» в космос, зламати шлюз «Чецемоки», і все це в часовому відтинку між вимкненням приводів та запуском манев­рових двигунів «Чецемоки». Розрахунки всього цього? Які там! Дуже й дуже впритул, але, на її думку, цілком можливо. А якщо можливо, то й потрібно.

Звісно, були тут і проблеми: розв’язати б! Одне, що не мала ж вона ні тієї стрічки, ні ломика, а ще ж дати на те, що її наглядачі мали її нині за неблагонадійну, тож і втрачено шанс розжитися на перше чи друге на інвентарному складі. А друге: хай-но Марко укмітить, що вона вхопила скафандр і вискочила зі шлюзу, він незагайно стрельне торпедою по «Чецемоці», а вона, Наомі, ніяк цьому не завадить. А то й ще гірше: він може знайти спосіб розладнати близькість двох кораблів, цю її пастку, й схопить її, затягне назад. От якби викрасти костюм так хитро, щоб склад не висвітив нестачі одного — щоб засвідчив цілковиту свою вкомплектованість... Тоді вони подумали б, що вона скоїла смогубство. А якщо мертва, то вже й не небезпечна. Вона досить добре знала систему інвентаризації, то й гадала, що якось могла б підмахлювати дані. Думала, що змогла б — тільки б доступитися туди та мати вдосталь часу. Але ж у її розпорядженні лише якісь години. Кілька годин? Чи й менше?

Тут знайомий різкий голос долинув з екрана, де й досі програвався випуск новин — у порожній кімнаті.

— Генеральна Секретарка Ґао була кимсь більшим за лідера в моїм уряді. А ще була вона близькою мені подругою, і мені дуже її бракуватиме...

Висловлювалась Авасарала обережно й стисло. Навіть через той екран і якихось двісті тисяч кілометрів вона випромінювала впевненість і спокій. Наомі знала, що це могла бути просто машкара, але і в такому разі грала на камеру стара політикиня добре. Репортер, молодик із коротко стриженою чорною чуприною, нахилився до камери й спробував краще виконати своє завдання — розговорити Авасаралу.

— Ті, інші втрати унаслідок цієї війни, вони ж...

— Ні, — заперечила вона, не дослухавши його запитання. — Яка там війна? Які втрати? Це масові вбивства. І ніяка не війна. Марко Інарос може, як йому бажається, повеличатися в ролі адмірала й командувача великого військово-космічного флоту. Як і я могла б запретендувати на роль довбаного Будди. Але від того брехня не стане правдою. Він є злочинець із купою крадених кораблів, бо на його руках більше пролитої невинної крові, ніж у хоч би й кого за всю історію. Він — хлопчик-монстрик.

Наомі поклала в рот іще кусень хлібного пудингу. І з чого тільки сфабрикували вони ці родзинки? Непереконливі, але нічогенькі на смак. На якусь мить її думки відірвалися від монтажної стрічки та інвентаризаційних підробок.

— Отже, ви не вважаєте це за акт війни?

— Війни — чиєї? Війна — це конфлікт між урядами, чи не так? А який різновид уряду репрезентує він? Коли його обрали?