Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Його могила — тінь і сум

У Мори, де Кгазад-дŷм.

Та світить зірка не одна

В Дзеркальнім Озері із дна:

Його корона там лежить, —

Не вічним сном-бо Дарін спить.

— Мені сподобалося! — вигукнув Сем. — Я хотів би вивчити цю пісню. У Морії, де Кгазад-дŷм! Але від згадок про всі ті світильники ця темрява здається ще більш гнітючою, ніж вона є. А ті купи коштовностей і золота досі лежать десь тут, так?

Ґімлі не зронив жодного слова: проспівавши таку пісню, він уже не хотів говорити.

— Купи коштовностей? — перепитав Ґандальф. — Ні. Орки часто грабували Морію; у верхніх чертогах нічого не залишилося. Відколи Гноми покинули це місце, ніхто не наважується шукати шахти і скарбниці у глибинах надр: їх затопила вода... чи тінь страху.

— Тоді пощо Гномам вертатися сюди? — запитав Сем.

— По мітрил, — відповів Ґандальф. — Багатство Морії це не золото чи коштовності — забавки для Гномів — і не залізо, яке служить Гномам. Усього цього тут і справді було доволі, особливо заліза, проте, щоби його знайти, не потрібно було копати: все, чого Гноми бажали, вони могли виторгувати. Бо лише тут, у єдиному на світі місці, було знайдено морійське срібло, істинне срібло, як дехто його називав, а ельфійською його звуть мітрил. Ґноми називають його по-своєму, та не кажуть, як саме. Вартість його вдесятеро перевищувала вартість золота, а тепер йому взагалі немає ціни, адже на поверхні його залишилося дуже мало, і навіть орки не сміють копати його тут. Поклади мітрилу пролягають на північ до Карадрасу й униз до пітьми. Ґноми про це не розповідають, одначе мітрил став основою і їхнього багатства, і їхнього знищення: вони рили надто жадібно та надто глибоко, потривоживши того, від кого втекли, — Убивцю Даріна. З того, що їм пощастило видобути, орки забрали майже все, відіславши його як данину Сауронові, який палко жадає цього срібла...

Мітрилі Його прагнуть мати всі народи. Він ковкий, як мідь, і блискучий, наче скло, а Гноми виготовляли з нього метал — легкий, але міцніший за гартовану сталь. Він гарний, як і звичайне срібло, проте краса нітрилу не вицвітає та не тьмяніє. Ельфи дуже цінували його і з-поміж безлічі іншого виготовили з цього матеріалу ітильдин — «зоремісяць», що його ви бачили на дверях. Більбо мав кольчугу з кілець нітрилу, яку йому дав Торін. Цікаво, яка її доля? Гадаю, вона досі збирає пил десь у Домі Метомів у Міхоритові.

— Що? — скрикнув Ґімлі, зненацька порушивши мовчанку. — Кольчуга з морійського срібла? То був королівський дар!

— Так, — погодився Ґандальф. — Я ніколи не казав цього Більбо, проте вона вартує більше, ніж цілий Шир і все, що в ньому є.

Фродо промовчав, але просунув руку під туніку й торкнувся кілець своєї кольчуги. Його приголомшила думка, що він іде, несучи під курткою те, що варте цілого Ширу. А Більбо? Фродо не сумнівався, що Більбо знав про це. То був воістину королівський дар. Однак думки Фродо полинули далеко від темних Копалень: до Рівендолу, до Більбо, та до Торбиного Кута у дні, коли там жив Більбо. Фродо усім серцем прагнув повернутися туди, в ті дні, косити газон чи ліпити глечики серед квітів і ніколи не чути про Морію, про нітрил чи про Перстень.

Запала глибока тиша. Один по одному мандрівники позасинали. Фродо вартував. Раптом його, ніби повів, що влетів крізь невидимі двері з надр землі, огорнув жах. Руки його замерзли, а чоло вкрив піт. Він прислухався. Дві повільні години він тільки те й робив, що прислухався, проте не чув ані звуку, ні навіть примарного відлуння кроків.

Час його варти добігав кінця, коли вдалині, там, де в пітьмі ледь проступала західна арка, Фродо привиділися дві тьмяні світляні цятки, дуже схожі на блискучі очі. Він здригнувся. Голова його впала на груди. «Я майже заснув на чатах, — подумав гобіт. — Я був на межі сну». Він підвівся, протер очі й так стояв, удивляючись у темряву, доки його змінив Леґолас.

Умостившись, Фродо швидко заснув, але йому здавалося, ніби далі триває його попередній сон: звідусіль долинали шепоти, він бачив дві тьмяні світляні цятки, які повільно наближалися. Гобіт прокинувся і збагнув, що всі інші тихенько перемовляються біля нього та що на його обличчя падає бліде світло. Високо вгорі понад східною аркою крізь отвір шахти поблизу склепіння пробився довгий блідий промінь; з протилежного боку крізь північну арку до зали також потрапляло світло, приглушене та далеке.

Фродо сів.

— Доброго ранку! — сказав Ґандальф. — Адже нарешті знову настав ранок. Бачиш, я мав рацію. Ми високо у східній частині Морії. І ще до завершення нинішнього дня повинні знайти Величні Брами та побачити води Дзеркального Озера, що лежить перед ними в Долині Затінених Струмків.

— Тоді я радітиму, — озвався Ґімлі. — Я побачив Морію, і вона справді велична, проте стала темною та жахливою, ми не натрапили на жоден слід мого роду. Я сумніваюся, чи Балін узагалі колись сюди приходив.

Після сніданку Ґандальф вирішив одразу продовжити ходу.

— Ми стомлені, та відпочинемо ліпше зовні, ніж тут, — сказав він. — Не думаю, щоби будь-хто з нас хотів провести ще одну ніч у Морії.

— Таки ні! — озвався Боромир. — І яким шляхом підемо? Ген під східну арку?

— Можливо, — відповів Ґандальф. — Але наразі я ще не знаю, де саме ми є. Якщо я не заблукав безнадійно, тоді, гадаю, ми вище та північніше від Величних Брам; і знайти до них правильну дорогу може бути нелегко. Східна арка і справді може виявитися тим шляхом, який нам належить обрати, але слід добряче роззирнутися довкола, перш ніж ухвалимо якесь рішення. Ходімо до світла в північних дверях. Якщо пощастить знайти вікно, це нам дуже допоможе, та, боюся, світло долинає сюди з глибоких шахт.

Ідучи за своїм очільником, Загін пройшов під північною аркою. Подорожні опинились у широкому коридорі. Поволі просувалися вперед, і світло мерехтіло дедалі ясніше, й вони побачили, що воно просочується з дверної пройми праворуч: високої, з пласким дашком, на завісах якої досі висіли напіввідчинені кам’яні двері. За ними був квадратний покій. Світло і там було тьмяне, та для їхніх призвичаєних до тривалої темряви очей воно здалося сліпучо-яскравим,