Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— «Чу-Чу», — сказав Джейк.

Каллаген здивовано глянув на нього й перевів погляд на Роланда.

— Стрільцю, ваша компанія починає мене лякати.

Роланд лише зробив свій улюблений жест пальцями: продовжуй, друже.

— Я вирішив з’їсти гамбургер в пам’ять про давні часи, — повів далі Каллаген. — А поки їв, зрозумів, що не хочу залишати Нью-Йорк, не зазирнувши востаннє всередину «Домівки» через вікно на фасаді. Я міг би стати на протилежному боці вулиці, як у ті часи, коли вештався там після смерті Лупе. Чом би й ні? Раніше мене ніколи там не помічали. Ні вампіри, ні люди закону. — Він обвів своїх слухачів поглядом. — Не можу зараз сказати, чи справді я так вважав, чи то була якась досконала самогубча гра розуму. Я можу згадати багато своїх відчуттів того вечора, що казав і як думав, але не це.

Хай там як, але до «Домівки» я так і не дійшов. Розплатившись за гамбургер, я рушив у бік Другої авеню. «Домівка» була на розі Першої та Сорок сьомої, але я не хотів іти навпростець, тож вирішив піти до перехрестя Першої та Сорок шостої.

— А чому не Сорок восьмої? — тихо спитав Едді. — Ти міг би повернути на Сорок восьму, так було б швидше. Не довелося б зайвий квартал проходити.

Каллаген замислився над питанням, потім похитав головою.

— Якщо причина й була, я вже не пригадую.

— Причина була, — сказала Сюзанна. — Ти хотів пройти повз пустир.

— Нащо мені…

— А нащо людям проходити повз пекарню, коли з печі виймають пончики? — спитав Едді. — Деякі речі просто приємно робити, та й усе.

Каллаген сприйняв це з сумнівом, потім стенув плечима.

— Якщо ти так вважаєш…

— Вважаю, сей.

— Хай там як, я йшов вулицею й сьорбав пиво з другої банки. Я вже майже дійшов до рогу Другої й Сорок шостої, коли…

— А що там було? — перебив допитливий Джейк. — Що стояло на тому розі у вісімдесят першому?

— Я не… — почав Каллаген і раптово замовк. — Паркан, — сказав він. — Доволі високий. Десять чи дванадцять футів заввишки.

— Не той, через який ми перелазили, — сказав Едді до Роланда. — Хіба що він сам виріс на п’ять футів.

— Там було щось намальовано, — згадав Каллаген. — Це я точно пам’ятаю. Якийсь вуличний живопис, але я не міг роздивитися, бо ліхтарі на тому розі не світили. Зненацька я подумав, що це неправильно. Якийсь тривожний сигнал зазвучав у голові. Правду кажучи, дуже подібний до того, що викликав до Ровенової палати всіх тих людей. Раптом я перестав вірити в те, що перебуваю саме там, де я є. То було безглуздя. Але водночас я думаю…

ВІСІМ

Водночас він думає: «Нічого страшного, просто пара лампочок перегоріла, от і все, якби поблизу були упирі, ти б їх бачив, а якби люди закону, почув би передзвін, відчув би запах пекучої цибулі й розжареного металу». Попри це, він вирішує якнайшвидше забиратися з цього району. З дзвіночками чи без них, кожен нерв у його тілі зненацька проступає на шкірі, коле й пече вогнем.

Він повертається і бачить позаду себе двох чоловіків. На декілька секунд вони тетеріють від його різкої зміни напряму, тож він, напевно, міг би проскочити між ними, як пристаркуватий нападник в американському футболі, й побігти назад Другою авеню. Але він теж здивований, і наступні кілька секунд вони втрьох просто стоять і дивляться один на одного.

То великий Брат Гітлера і малий Брат Гітлера. Малий низького зросту, не більше п’яти футів двох дюймів, на ньому простора сорочка і чорні слакси. На голові — бейсболка, повернута козирком на потилицю. Його очі чорні, як краплини смоли, колір обличчя поганий. Каллаген подумки дає йому ім’я Ленні. Великий має десь шість футів шість дюймів зросту, на ньому кофта «Янкіз», сині джинси й кросівки. Вуса рудуватого кольору. На животі в нього поясний гаманець. Каллаген називає його Джорджем.

Він повертається до них боком, збираючись перебігти Другу авеню, якщо пощастить зі світлофором чи буде мало машин. Якщо це неможливо, він піде Сорок шостою до готелю «ООН Плаза», зайде до них у вестибю…

Високий, Джордж, хапає його за сорочку і смикає за комір. Комір тріщить, але, на жаль, не відривається повністю.

— Не так швидко, — каже малий. — Ми тебе не відпускали. — Він спритно, як комаха, кидається вперед, і перш ніж Каллаген встигає зрозуміти, що сталося, Ленні простягає руку, хапає його за яєчка і люто їх стискає. Біль приходить миттєво й заповнює собою все, розбухає і ллється, як розплавлений свинець.

— Подобається, любителю нігерів? — питає Ленні тоном непідробного зацікавлення, який неначе промовляє: «Ми хочемо, щоб це важило для тебе так само багато, як і для нас». Потім він смикає Каллагена за яєчка і біль стає втричі нестерпнішим. Величезні зуби іржавої пилки врізаються в живіт Каллагена, і він думає: «Він зараз їх відірве, він уже перетворив їх на желе, а тепер геть відірве, вони вже й так тримаються на шматочку шкіри, а він їх…»

Він починає кричати, і Джордж затикає йому рота долонею.

— Припини! — гарчить він на свого напарника. — Ми, блін, на вулиці, забув?

Хоч біль і з’їдає його живцем, Каллаген помічає дивний розподіл ролей: головний Брат Гітлера — це Джордж, а не Ленні. Джордж у них найрозумніший. Усе не так, як міг би написати про це Стейнбек.

А тоді праворуч від нього зароджується й наростає якийсь гомін. Спершу він думає, що це передзвін, але гомін приємний. І голосний. Джордж і Ленні теж відчувають його. І їм не подобається.

— Шо за фігня? — питає Ленні. — Ти шось чув?

— Не знаю. Гайда звідси разом з ним. І прийми руки від його яєць. Пізніше зробиш з ними все, шо схочеш, але поки шо просто поможи.

Вони стають по обидва боки від Каллагена, і ось уже його тягнуть попід руки Другою авеню. Праворуч від них біжить високий дощаний паркан. Той приємний потужний гомін долинає з-за нього. «Якби я тільки міг потрапити на той бік, зі мною б усе було гаразд», — думає Каллаген. Там щось є, щось могутнє й добре. Вони не наважаться наблизитись до нього.

Може, й так, але він сумнівається, що зміг би перелізти десятифутовий паркан, навіть якби його яйця не вистукували