Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— У Віфлеємі, — за Еймоса відповіла Кралюся.

Ерік придибав назад, до них. Його обличчя не виражало ні гніву, ні страху, ні навіть обачності. Добрий знак.

— То ви що, подалися опісля на південь? Там що, дуже зле?

— Ні, не в тім Віфлеємі були ми, — сказав Еймос. — А в Каролінськім адмінрайоні.

— Це там, де Яма, — сказала Кралюся, піднявши руку, немов школярка в класі. А тоді ще додала: — Була.

Ерік закліпав очима й сперся на свій стіл.

— Це там, куди припав третій удар?

— Близько до того місця, атож, — мовив Еймос. — Здав на зберігання ту текілу, що ти дав мені, та там вона й гавкнула.

— Ну та хай. А як же ви вижили?

— Практика витягла, — скромно похвалився Еймос. — Утім, оце вже ми й до діла підійшли. Маю роботку. Чи, точніш, Кралюся має роботку, а я причепний до неї. От коли б хто підсобив...

— А що за роботка? — спитав Ерік. У його голосі знов забриніли гострота й зосередженість, готовність говорити про бізнес. От мов допіру спав, а це прокинувся. Еймос обернувся до Кралюсі й легким помахом руки закликав її викласти суть справи. Тонюсінькими, немов патички, руками вона обхопила свій стан.

— Чи знаєте ви озеро Вінніпесокі?

Ерік насупився, але водночас і головою кивнув.

— Оте штучне озеро?

— Реконструйоване, атож, — сказала вона. — Є там такий собі анклав на острові Гримучка. Весь захищений муром. Незалежна охорона. Штук п’ятдесят маєтностей.

— Я уважно слухаю, — сказав Ерік.

— Є там у них приватний космодромчик, посеред озера збудований. Весь сенс цієї місцини полягає в тому, що ви можете й суборбітально там приземлитись, чи й з Місяця залетіти, а чи зі станцій Лагранж, та й вже пішки прогулятися аж до власної домівки. Кожен там має свій власний ангар. Мо’, щось там таке навіть без епштейна, але воно може перенести нас на Місяць. Як туди потрапити? Їдучи дорогою, ніяк не обминути блокпостів, але можна запливти по воді. Замки на човновій станції похімічені. Досить увести потрібний код, навіть без чипів сек’юриті, й вони відімкнуться.

— І звідки ти це знаєш? — спитав Ерік.

— Там я збувала не одне літо. Так ми потрапляли туди й виїздили звідти, якщо хотіли втрапити надурняк.

Ерік так дивився на Кралюсю, ніби чудувався, як вона взагалі потрапила до його контори. Його смішок пролунав коротко й жорстко, але це не було його «ні». Тут ініціативу перехопив Еймос.

— Ідея тут така: ми потрапляємо туди, хапаємо корабель і летимо на Місяць.

Ерік сів на свого м’яча, широко розкарячивши ноги, й трохи, по кіль­­ка сантиметрів, погойдався уперед-назад із приплющеними очима.

— Ну, і скільки даєте?

— Даємо? — перепитала Кралюся.

— Що ми отримуємо? Звідки гроші?

— У нас їх немає, — сказала Кралюся.

— Тоді що я матиму від цього?

— Матимеш рятунок від цієї діри, — сказав Еймос. — Це місце було вже мов дірка в дупі — ще до того, як хтось жбурнув Атлантику на нього. А просвітку ж не видно!

Ерікова скалічена, крихітна шуя притислася йому до тіла.

— Дайте мені все це осмислити. Ви маєте десь зачіпку, до якої мені б помандрувати, за сімсот чи й вісімсот кілометрів, про­слизнути повз рій найманих охоронців-зарізяк, захопити корабель і... що ж я здобуду? Швидше втрачу: всіх і все, що я маю тут? А далі що? Російська рулетка, де, якщо й виграю, то дістану кулю в лоб? — Голос його був напружений, близький до високих нот. Він мов ви­пльовував слова. — Тут моє місто. Це моє місце. Тут я вирізьбив своє життя з довбаної балтіморської шкури й добряче на це потратився. І зараз я маю підібгати хвоста й тікати тільки через те, що якийсь поясанський довболоб так розпоясанився, надумавши довести всім, як мало йому дісталось, бо ж матуся нечасто його пригортала-­милувала, коли він був малям? Пропади воно пропадом! Чуєш, Тіммі? Ну його к чортовій мамі!

Еймос дивився на свої руки й намагався придумати, що ж його робити далі. Першим його побудом було висміяти цей нісенітний Еріків словесний пронос, але зразу й відкинув це як відверто нікудишній хід. Спробував уявити, що б тут сказала Наомі, але не встиг нічого доброго надумати, бо Кралюся ступила крок до Еріка, простерши до нього руки, от мов хотіла його обійняти.

— Я знаю, — мовила вона голосом, що його здушило якесь незбагненне для Еймоса почуття.

— Ти знаєш? І що ж ти, в довбаного фука, там знаєш?

— Знаю, як це — втратити все. Як це тяжко, бо ж ти знай думаєш: не могло, ну ніяк не могло воно все пропасти! Бо має ж бути якийсь там спосіб усе вернути. Або ж, якщо діятимеш так, ніби все воно й досі з тобою, то й не завважиш тої пропажі.

Ерікове обличчя заклякло. Калічна його рука зціплювалася й розціплювалася так швидко, ніби він хотів схопити й затримати оті свої крихітні рожеві пальчики.

— Не знаю, про що ти...

— Коли мене закинули до Ями, я зазнайомилася там з однією жінкою. Вона повбивала своїх дітей. Усіх п’ятьох порішила. Вона це знала, але все так про них говорила, ніби вони й досі живі. От ніби завтра її випустять додому, а вони там усі живі-здорові. Я гадала, вона несповна розуму, й я, либонь, виказала це якось, бо одного дня вона зупинила мене в нашій їдальні та й сказала: «Я знаю, що вони мертві. Але знаю, що й я мертва. Ти — єдина тут сука, що думає, ніби досі жива». І коли вона це сказала, я зразу й зрозуміла, що вона мала на увазі.

І тут, на Еймосів подив, Ерік заплакав, а тоді й заридав. Він упав у Кралюсині обійми, обхопивши її стан своєю здоровою рукою та плачучи в її плече. А вона гладила його чуприну й мурмотіла йому щось — можливо: «Я знаю, знаю...» Або щось подібне. Тож, звісно, сталося щось миле й зворушливе, хай навіть він і не усвідомлював достеменно, що ж то воно, в дідька, було. Еймос тільки