Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

Осліплений, оглушений, кит мчав уперед, наче хотів у цьому стрімкому бігу звільнитися від залізної п'явки, що вчепилася йому в спину; і ми, розтинаючи хвилі білопінною смугою, мчали за ним, щомиті ризикуючи налетіти на одну з оскаженілих тварин, що кишіли довкола; наш човен був схожий на корабель, затиснений між айсбергів під час шторму; він ковзає по незліченних переходах між крижинами, чекаючи, що льодяні брили от-от зімкнуться і розчавлять його.

Проте Квіквег, анітрохи не розгубившись, відважно керував вельботом, то оминаючи одне страховисько, що виринуло просто перед нами, то ухиляючись від іншого, чий велетенський хвіст раптом завис у нас над головами; а тим часом Старбак стояв на носі з острогою в руці, відганяючи її вістрям тих китів, до яких міг дотягтися, але не закидаючи її надто далеко. Веслярі теж не сиділи склавши руки, хоча наразі й не могли виконувати своїх прямих обов'язків. Від них залежав, так би мовити, шумовий бік справи. «Ану, геть з дороги, комодоре!» — гукав один до велетенського дромадера, який виринув на поверхню і загрожував нас потопити. «Попни хвоста, чуєш!» — кричали до іншого, який спокійнісінько вимахував своїм хвостом, наче віялом, просто біля нашого борту.

У кожному вельботі є хитрий пристрій, колись винайдений індіанцями з Нентакету і названий «волоком». Він складається з двох товстих дерев'яних брусів прямокутної форми та однакових за розміром, збитих навхрест; усередині до нього прикріплена довга мотузка з петлею на кінці, і до нього можна швидко й просто прив'язати гарпун. «Волок» використовують здебільшого при полюванні серед стада сполоханих китів. Адже тут вони оточують вас такою великою юрмою, що забити їх усіх просто неможливо. Проте на кашалотів натрапляєш не щодня; тому за будь-якої нагоди треба набити стільки, скільки зможеш. І якщо ви не можете забити всіх одночасно, треба вкоротити їм крильця, щоб потім розправитися з ними не поспішаючи. Для цього й потрібні «волоки». У нашому вельботі їх було три. Перший і другий уже були за бортом, і ми бачили двох китів, які насилу пливли, тягнучи за собою на мотузці наші «волоки». Кити рухалися непевно, мов каторжники, закуті в кайдани з ядром. Та коли ми викидали за борт третій «волок», важка дерев'яна хрестовина зачепилася за банку, миттю вирвала її з-під весляра і потягла за собою, лишивши весляра лежати на дні човна. Ту ж мить у свіжі рани бортів із силою хлюпнула вода, але ми заткнули пробої, тицьнувши туди кілька сорочок та штанів, і на якийсь час зупинили течу.

Ми б не змогли закинути ці три гарпуни з «волоками», якби кит, який щойно тягнув нас на ліні, не сповільнив хід, забираючись у середину стада; але в міру того як ми просувалися всередину, сум'яття і безлад, що панували скраю, помалу вщухали. Зрештою гарпун від постійних поштовхів вилетів геть, і наш поводир, метнувшись убік, зник з очей; поки вельбот сповільнював свою швидкість, надану останнім поштовхом, ми прослизнули між двома китами в самий центр стада, наче спустилися по гірській річці в тихе довге озеро. Звідси можна було тільки чути, але не бачити бурю, що шумувала у вузькому проваллі між китами на краю стада. Море тут було схоже на гладенький клапоть шовку; це був «єлей», гладка ділянка морської поверхні, утворена ніжною речовиною, яку випускають кити в стані цілковитого спокою. Так, ми опинилися серед того зачарованого супокою, що чаїться, як кажуть, у серці кожної смути. А здаля, із зовнішніх концентричних кругів, до нас усе ще долинав оглушливий гуркіт і було видно, як кити малими зграями у вісім-десять голів мчали по колу, наче циркові коні по арені; вони мчали у ряд, так щільно тулячись одне до одного, що якийсь велетень міг би залюбки проїхатися на них верхи, стоячи на спинах двох тварин у середині запрягу. А тут, біля невидимої осі кругообігу стада, кити спочивали, лежачи впритул один до одного, тож поки що ми не мали змоги вибратись назовні. Треба було шукати проміжок у цій живій стіні, що нас оточувала; у цій стіні, що пропустила наш вельбот всередину лише для того, щоб знов стулитись і ув'язнити нас. А поки ми трималися біля середини озера, і до нас подеколи підпливали тільки дрібні й відносно спокійні матки і телята — жінки й діти в тилу цього величезного війська.

Весь простір, заповнений стадом, враховуючи широкі проміжки між зовнішніми колами і відстань між окремими зграями китів, що там кружляли, становив, мабуть, щонайменше три квадратні милі. У всякому разі — хоча, звісно, такий вимір за таких умов міг бути хибним, — з нашого низького вельбота здавалося, наче фонтани маячать скрізь до самого обрію. Я уточнюю це, бо матки й телята, здавалося, були навмисне замкнені в цій внутрішній кошарі; можна було вирішити, що величезні розміри стада не давали їм змоги дізнатися про справжню причину зупинки; може, ці безвинні малі кити, які час від часу відпливали від країв озера, щоб відвідати наш нерухомий вельбот, саме через свою юність та недосвідченість лишалися напрочуд безстрашними і спокійними, а може, вони робили це з потаємного страху; хай там як, а їхня поведінка нас просто зачудувала. Наче дворові пси, вони обнюхували нас, підпливаючи ледь не до самого борту, і зачіпали човна боками; здавалося, їх приручили якісь чари. Квіквег гладив їх по голові, Старбак чухав їм острогою спини, та не наважувався встромити її, боячись згубних наслідків.

А коли ми заглядали за борт, у глибині під цим безжурним світом перед нашими очима поставав інший світ, ще більш дивний, просто дивовижний. Там, зависаючи під водяними склепіннями, плавали кити-мамки та інші, які, судячи з їхніх неосяжних талій, невдовзі повинні були стати матерями. Як я вже казав, озеро, по якому ми ковзали, прозиралося на велику глибину; і як людське немовля, що ссе материні груди, спокійно і незворушно дивиться кудись убік, ніби водночас проживає два різні життя, і, маючи земну поживу, ще й духовно живиться неземними спогадами, — так само і ті малі китенята, здавалося, поглядали в наш бік, але нас не бачили, ніби на їхній малечий погляд ми були просто купками бурої водорості. Матері теж спокійно розглядали нас, лежачи на боці. Одне з цих крихітних немовлят, що було, наскільки ми