Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

потрощені дерева й колоди, а ще повно було будівельного пластику, подертої одежі та розкислих меблів. Чорніли рослини, вбиті пітьмою, попелом та солоною водою. А ще повсюди валялися тіла загиблих людей і тварин, яких, видно було, ніхто й не думав поприбирати. Їхні велосипеди вистрілювали струменями рідкої дорожньої багнюки, і двом мандрьохам-­забрьохам доводилося щосили, всією вагою своїх тіл, давити на педалі, аби колеса хоч якось крутились і їхали далі.

А вже як до арковежі лишалося проїхати двадцять кеме, Еймос ускочив у баюру, повну води й прикриту зольним шумом. Унаслідок чого переднє колесо набуло форми «вісімки». То він свого двоколісного друга там, у тій калабані, й лишив. Туди ж таки поклала й Кралюся свого.

Часто він чув довкола себе голоси. Якісь люди стежили за кожним кроком двох прихідьків. Але ніхто їх не зупиняв: від нападу відохочували дві рушниці й видима відсутність у цих чоловіка й жінки хоча б яких пожитків. Скрізь надовкола перші поверхи були замулені й загачені, стіни потріскані від безжального удару вод, а вміст складів, помешкань та офісів висипáвся на вулиці. Лише в декотрих місцях трохи краще зберігся третій поверх. А те, що вище, начебто пишалося недоторканістю. Еймосові це нагадувало зовні начебто здорового чоловіка на ногах, що світили голою кісткою та ознаками гангрени.

— Смішне щось бачиш? — запитала Кралюся.

— Та ні, — відказав Еймос. — Просто щось подумалось.

Твердиня також являла собою безвідрадну картину. Вона бовваніла посеред руйновищ, і досі нависаючи над задушеними всяким сміттям вулицями, як домінувала над ними, доглянутими, й раніше. Реактор, що забезпечував електрикою всю будівлю, начебто ще працював, бо від чого б іще жевріли вікна — половина їх? Якби Еймос поклав долоню на горішню верству того, що лежало долі, то міг би уявити, ніби то не попіл, а такий сніг випав і лежить, і нічого страшнішого за найгірше в історії Різдво не сталось.

Якось дочалапали до найнижчого поверху. Крижана грязюка до самих колін обліпила йому ноги, придавила штани до шкіри. Скляні труби й відбитки взуття засвідчували, де тут були-ходили люди, але ніхто не стояв на чатах біля входу. Принаймні жодного чатового не видно було.

— А що як твого друга немає тут? — спитала Кралюся, коли Еймос натис на кнопку виклику ліфта.

— Тоді придумаємо щось інше.

— А що саме, хоч близько того?

— Нічого поки що.

Він здивувався, майже повністю, коли двері ліфта відчинились. Потопні води цілком могли й зруйнувати механізм. Звісно, вони могли й застрягнути напівдорозі — й померти в ліфті.

Коли ж він вибрав клубний поверх, клацнув, оживши, екран. Широколиця жінка з рубцем через горішню губу негостинно осміхнулася до нього.

— Якого хрена тобі треба?

— Я Еймос. Друг Еріка.

— Ми тут нічого нікому не видаємо.

— Нічого такого й не шукаю, — сказав Еймос. — Хочу поговорити про одну роботу.

— І робіт ніяких.

Еймос усміхнувся.

— Буч, ти новенька на цім місці? То я маю роботку. І прибився сюди, аби поцікавитися, чи й Ерік не захоче пристати. Це таке діло, що ти йдеш і кажеш йому: припхався там один псих, стирчить у ліфті й хоче з ним побалакати, а як він спитає тебе, хто то такий, ти йому й скажеш: то є такий хлоп, що зветься Еймос, й Ерік постарається не виказати своєї радості й скаже тобі, щоб ти дозволила мені піднятися нагору, і...

— Та фука ради! — звіддалік, але впізнаваний, долинув Еріків голос. — Пусти вже його нагору, а то він цілий день нам переварнякає.

Буч осміхнулася в екран і зиркнула вгору, де було блакитне меню вежі. Але ліфт таки рушив нагору.

— Добра вість: він таки тут, — мовив Еймос.

З вигляду офіс Еріків був ніби такий самий, що й тоді, коли тут востаннє побував Еймос. Той самий настінний екран, що показував той самий океанський краєвид, гумовий м’яч замість крісла, письмовий стіл, поцяткований колодами карт і заставлений моніторами. Навіть сам Ерік зовні не змінився. Ну, трішки ліпше вбраний — навіть. Але все змінював довколишній контекст. Екран показував океан у сіро-­білій гамі, а Ерікове вбрання скидалося радше на театральний костюм.

Буч і ще четверо важкоозброєних зарізяк із професійною своєю спусково-гачковою дисципліною провели гостей від ліфта і вийшли, причинивши за собою двері. Ерік мовчки вичекав, поки ті підуть, але кулачок його калічної руки то зціплювався, то розціплювався — як і завжди, коли він нервував.

— Ну й ну. Еймос. З виду ти живіший, ніж я гадав побачити.

— Та й ти з виду наче ще й не дуже помер.

— Наскільки я пригадую, ти йшов звідси з умовою, що не повернешся до мого міста ніколи. Я казав тобі про сезон полювання.

— Секундочку! — втрутилась Кралюся. — Тобто сказав він тоді, що вб’є тебе, якщо ти сюди повернешся?

— Та нє, — протягнув Еймос. — Він лише натякнув, у загальних рисах, що мене вб’є котрийсь із його служак.

Кралюся звела брівку догори:

— Гм! Та це ж різні речі...

— Якщо ти стосовно того старого, то я не перевіряв, пережив він цей удар чи ні. Домóва була, щоб дім залишився за ним, і я того дотримав. А ще ж мене обпали інші проблеми.

— Та й я не на те сюди прибився, аби вчиняти колотнечі, — запевнив Еймос. — Я собі так зміркував, що стільки всього пересмикнулось, то, мо’, вже й старі правила не дуже тичуться до нової ситуації.

Ерік покульгав до настінного екрана. Там кружляло кілька морських чайок, чорних супроти безбарвного неба. Від часу тих останніх своїх відвідин Еймос пам’ятав ті будівлі, що стояли на передньому плані, ближче до моря. Здебільшого вони вистояли. А ген далі, понад береговою лінією, там усе дуже покоротшало.

— Я стояв ось тут, коли це сталось, — мовив Ерік. — То не була хвиля як хвиля, знаєте? Не така, щоб серферу покататись. Просто весь той злодовбучий окаянний океан згорбатів, спузирився та й наповз на берег. І враз цілої тої громади, якою я орудував, не стало — як не було.

— А я ж нічого й не бачив із тих подій, — признався Еймос. — Мені вистачило й новин та всього того бардаку, що стався потім.

— А