Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дурниці! — хрипко промовила Джесіка Вайтвел. — Ми всі знаємо, що відбувається. Ґолем повертається до свого хазяїна! Стіймо й чекаймо!
Серед мертвої тиші вони дивились, як глиняний стовп повзе до Гелен Малбінді: та задкувала, тремтячи всім тілом. Зненацька ґолем нахилився — його потягло праворуч, через стіл, у бік Джесіки Вайтвел та Мармадьюка Фрая. Вайтвел не поворухнулася; Фрай зойкнув з переляку, відсахнувся й мало не вдавився кісточкою жайворонка. Засапаний, він упав у своє крісло, вибалушивши очі й почервонівши.
Ґолем обернувся до панни Вайтвел. Він навис над нею. Величезні грудки глини падали з нього на паркет.
— Ось вам відповідь! — вигукнув пан Дюваль. — Чого ще чекати? Хазяйка ґолема — Джесіка Вайтвел! Панно Фаррар, покличте своїх людей і доправте її до Тауера!
Купа глини здригнулася. Вона раптово хитнулася назад — до центру стола, в бік Деверо, Дюваля й Мортенсена. Всі троє позадкували. Ґолем, тепер трохи вищий за людину, остаточно перетворився на неоковирний напівзруйнований стовп. Він притулився до краю стола й знову завмер, відділений від чарівників метром полірованої дошки.
Війна впала на стіл і з моторошною впертістю поповзла вперед, боляче крутячись, мов торс, позбавлений кінцівок. Вона лізла між рештками сніданку, відштовхуючи тарілки й недоїдки; вона торкнулася найближчого зображення від кулі-шпигуна—воно зникло; вона відчайдушно тяглася далі — до завмерлого Генрі Дюваля, начальника поліції.
У залі запанувала мовчанка, її порушував тільки тихий кашель Мармадьюка Фрая.
Пан Дюваль, блідий як попіл, відступав від стола. Він наткнувся на своє крісло — воно від’їхало назад і вперлося в стіну.
Майже половина того, що залишилось від глиняного велетня, налипла на стіл посеред тарілок і виделок. Решта доповзла до краю стола, тоді стала дибки, закрутилася, мов черв’як, і несподівано швидко рушила вперед.
Пан Дюваль відсахнувся, втратив рівновагу і впав у своє крісло. Рот у нього відкрився й закрився, не видавши жодного звуку.
Глиняна маса долізла до його високих чобіт. Зібравшись на останній силі, вона піднялася кривою хиткою вежею і на мить зависла над головою начальника поліції. А потім упала на нього, гублячи останні крихти Кавчиної магії. Глина розсипалася дощем дрібних шматочків, що обліпили самого Дюваля й стіну за його спиною. Його грудьми покотився невеличкий овальний предмет.
Довкола панувала тиша. Генрі Дюваль поглянув униз, моргнувши крізь клейкі шматочки глини. З його колін на нього дивилося мертве око ґолема.
47
Про гармидер, що знявся після того, як мій хазяїн викрив Генрі Дюваля, розповідати нецікаво. Безладдя панувало довго: чутки хвилями розходилися від Залу прийомів, через Вайтголл, і до найвідцаленіших міських околиць, тож ці новини стали відомі навіть останньому простолюдинові. Падіння когось із великих завжди викликає неабияке збурення — і ця пригода не стала винятком. На вулицях того вечора відбулося кілька стихійних народних свят, а з нічними полісменами — коли ті наважувались висунути носа надвір — люд поводився вкрай зневажливо.
Увесь цей день минув під знаком усесвітнього шарварку. На те, щоб заарештувати Дюваля, знадобилася ціла вічність — якщо врахувати, що сам він анітрохи не пручався й не намагався втекти, бо його геть приголомшило те, як усе повернулося. Однак ці жалюгідні чарівники заходилися сперечатись, хто ж тепер посяде його місце, і довго сварились, наче гайвороння, за те, хто віднині керуватиме поліцією. Мій хазяїн у тій сварці участі не брав — за нього найкраще промовляли його справи.
Врешті лакеї прем’єр-міністра викликали гладкого африта — він увесь цей час боязко тинявся вестибюлем, уникаючи ґолема, і з його допомогою дали все-таки лад. Раду міністрів було розпущено, Дюваля та Джейн Фаррар відправили до в’язниці, а збуджений натовп роззяв випровадили геть.[93] Джесіка Вайтвел опиралася до останньої миті, гучно стверджуючи, що саме їй Натаніель завдячує своїм успіхом, та зрештою і їй довелося знехотя піти. Прем’єр-міністр залишився віч-на-віч з моїм хазяїном.
Що там було між ними, я до ладу не знаю, бо мене разом з афритом послали наводити лад на вулицях. Коли я повернувся за кілька годин, мій хазяїн сидів сам у невеличкій кімнаті і снідав. Посоха в нього вже не було.
Я знову прибрав подобу мінотавра, вмостився в кріслі навпроти нього й знічев’я постукав ратицею по підлозі. Хазяїн поглянув на мене, та не сказав нічого.
— Ну, як? — почав я. — Усе гаразд?
Він щось буркнув у відповідь.
— Ми знову в пошані?
Він коротко кивнув.
— І хто ж ти тепер?
— Міністр внутрішніх справ. Наймолодший в історії.
Мінотавр аж свиснув:
— А ти молодець!
— Гадаю, що це лише початок. Дякувати Богові, Вайтвел тепер мені вже не начальниця.
— А посох? Тобі його залишили?
Його обличчя витяглося. Він сердито ткнув виделкою в кров’янку.
— Ні. Його відвезли до скарбниці. Сказали, що «на зберігання». Користуватись ним нікому не дозволять, — аж тут його обличчя проясніло. — Хоча... можливо, під час війни його й дістануть. Може, пізніше, для американської кампанії... — він відсьорбнув кави. — Розпочалася вона, здається, невдало. Що ж, подивимося... Будь-що мені потрібен час, щоб удосконалити своє мистецтво користування ним.
— Еге ж! Зокрема з’ясувати, чи можеш ти користуватись ним узагалі.
Він насупився:
— Звичайно, можу! Просто я забув про кілька формул обмеження... і про керівне закляття. От і все.
— Простіше кажучи, приятелю, ти схибив. А що сталося з Дювалем?
Мій хазяїн узявся зосереджено жувати.
— Його відправили до Тауера. Панна Вайтвел тепер знову міністр державної безпеки. Вона й спостерігатиме за його допитом. Подай-но мені сіль.
Мінотавр простяг сільничку.
***
Мій хазяїн був задоволений, та й мені було з чого радіти. Натаніель заприсягся відпустити мене, тільки-но вирішиться справа з таємничим нападником, і тепер вона, безперечно, вирішилася. Хоч я вважав, що тут іще залишилося зо два питання, які так і не знайшли переконливого пояснення. Та це вже не мій клопіт. Тому я чекав свого звільнення з легкою душею.
Чекати, однак, довелося довго.
Кілька днів хлопець був надто заклопотаний, щоб вислуховувати мої благання. Він приймав справи свого міністерства; відвідував наради на найвищому рівні, де обговорювали Дювалеву справу; виїхав від своєї колишньої наставниці і, на свою міністерську платню та винагороду від вдячного прем’єр-міністра, придбав будинок
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Око ґолема, Джонатан Страуд», після закриття браузера.