Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Натаніель зітхнув. Яка все-таки шкода, що не можна залишити посох собі!

Ну, та вже нічого. Згодом, коли він поверне собі ласку Деверо, все буде можливо... Головне — терпіння. Треба просто зачекати.

Нарешті вони звернули на короткий узвіз між двома бетонними вартовими вежами, що вів на сам Вестмінстерський міст. За мостом височіла будівля Парламенту. Темза виблискувала в промінні вранішнього сонця. Човники ковзали за водою. Кілька туристів, побачивши напівзруйнова-ного ґолема, перескочили через поруччя просто в річку.

Ґолем тим часом прямував уперед. Плечі його зовсім поникли, руки й ноги перетворились на кукси, від яких дорогою відпадали здоровенні шматини глини. Хода його стала ще непевніша, ноги запліталися з кожним кроком. Ніби розуміючи, що часу в нього обмаль, ґолем рушив швидше — і Натаніелеві з джином довелося наздоганяти його підтюпцем.

Відтоді, як вони вийшли на міст, автомобілів на дорозі майже не траплялось, і невдовзі Натаніель побачив чому. На мості невеликий, добряче знервований загін нічної поліції спорудив кордон. Він складався з бетонних блоків, колючого дроту й безлічі лютих бісів зі шпичаками та акулячими зубами, що юрмились на другому рівні. Побачивши ґолема, біси заховали свої шпичаки і з пронизливим вереском порозліталися на всі боки. Лейтенант поліції поволі виступив уперед, а його люди тим часом боязко визирали з-за бетонних блоків.

— Стійте! — гаркнув лейтенант. — Ви входите на територію, що охороняється урядом! Самочинне застосування магії суворо забороняється під загрозою негайної суворої кари...

Аж тут він перелякано дзявкнув, мов цуценя, й відскочив убік. Ґолем підняв руку, змахнув геть крайній блок і пройшов крізь кордон, залишивши на колючому дроті дрібні грудочки глини. Натаніель і Бартімеус пробігли загородження вслід за ним, весело підморгуючи приголомшеним охоронцям.

Проминувши міст і вежі Вестмінстера, вони вийшли до газонів. Величезний натовп молодших чарівників — блідих бюрократів з відомств і міністерств, розміщених уздовж Вайтголлу, — почув гомін і вибіг надвір, мружачи очі від сонця. Помітно всохлий велетень трохи завагався на розі Вайтголлу і повернув ліворуч, у бік Вестмінстер-Голлу. Дехто окликнув Натаніеля, коли той проходив повз натовп. Хлопець велично махнув рукою:

— Ось що наганяло страх на місто! Я повертаю це господареві!

Його відповідь зацікавила багатьох. Чарівники потяглися за Натаніелем — спочатку поодинці, по двоє, а там і увесь натовп полинув услід — тримаючись, однак, на безпечній відстані.

Парадні двері Вестмінстер-Голлу стояли прочинені: воротарі повтікали, щойно побачивши чудовисько й натовп, що сунув за ним. Ґолем протиснувся всередину, трохи пригнувшись під аркою. На той час його голова майже зовсім утратила форму: вона танула, наче свічка вранці. Рот майже злився з торсом, різьблене овальне око перекосилось і висіло десь посередині обличчя.

Натаніель з джином увійшли до вестибюлю. У пентаклях на підлозі з’явилися двоє лютих афритів — жовтошкірих, із бузковими гребенями. Помітивши ґолема, вони гучно ковтнули слину.

— Еге ж, на вашому місці я не втручався б. — порадив їм джин. — Тільки даремно скалічитесь. Та все-таки дивіться пильно — за нами йде половина міста!

Велика мить наближалася. Натаніелеве серце шалено калатало. Він уже бачив, куди вони прямують: ґолем ступав коридорами, що вели до Залу прийомів, куди допускали тільки найвидатніших чарівників. Від думки про те, що з цього випливає, хлопцеві йшла обертом голова.

З бічного коридору з’явилася людська постать — струнка, в сірій уніформі, з яскраво-зеленими стривоженими очима.

— Мендрейку, бовдуре! Що ви робите?!

Натаніель чемно всміхнувся:

— Доброго ранку, панно Фаррар! Ви, здається, вкрай схвильовані.

Дівчина прикусила губу:

— Члени Ради не спали цілу ніч. Зараз вони знову зібрались і стежать за подіями через кулі. І що ж вони бачать? У Лондоні панує хаос! У Саутворку — пекло: заворушення, демонстрації, масове знищення власності!

— Я певен, що ваша вельмишановна поліція з цим упорається. До того ж я просто виконую те, що мені... доручили цієї ночі. Ось посох! — Натаніель махнув посохом. — Крім того, я повертаю законне майно його власникові — байдуже, хто він такий... Ой! Напевно, вона була коштовна?

Ґолем, що ступав попереду, опинився в тіснішому коридорі й мимохідь змахнув на підлогу китайську порцелянову вазу.

— Вас заарештують... Пан Деверо...

— Буде щиро радий довідатись, хто ж серед нас зрадник. Як і всі ці люди, що йдуть за мною... — він навіть не озирався— гомін натовпу став оглушливим. —А тепер, якщо ви зробите ласку приєднатися до нас...

Попереду вже видніли двері залу. Ґолем, що тепер уже скидався на грубий стовп глини, прошкутильгав через них. Натаніель, Бартімеус і Джейн Фаррар, а за ними й перші лави натовпу увійшли слідом.

Міністри британського уряду всі як один підхопилися зі своїх місць. На столі перед ними лежали рештки розкішного сніданку, проте тарілки й келихи були відсунуті вбік, а в центрі стола висіли зображення, що надходили від кількох куль-шпигунів. Натаніель упізнав серед них головну вулицю Саутворку з висоти пташиного польоту — там серед перекинутих лотків і розкиданого краму юрмився натовп, — так само заповнені натовпом вестмінстерські газони й, нарешті, той самий зал, куди вони щойно увійшли.

Ґолем зупинився в центрі залу. Продирання крізь двері далося йому нелегко, та й сил у нього, здається, майже не залишилося. Його спотворена постать похитувалась на місці. Руки повідпадали зовсім, а замість ніг тепер громадилася купа в'язкої маси. Кілька секунд він хитався так, ніби от-от упаде.

Натаніель тим часом оглядав обличчя міністрів за столом: Деверо, аж сірий від утоми й хвилювання; Дюваль, геть червоний з люті; Вайтвел з гострим, напруженим лицем; Мортенсен з розпатланим, нічим не змащеним рідким волоссям; Фрай, що досі мирно жував крильце жайворонка; Малбінді з виряченими, мов тарілки, очима. На свій подив, він помітив у натовпі заступників міністрів, що купчилися збоку, Квен-тіна Мейкпіса і Шолто Пінна. Тут, вочевидь, зібралися всі хоч трохи впливові особи.

Він дивився в їхні обличчя по черзі, проте бачив у них тільки гнів та відчай. На мить хлопець навіть злякався, що помилився: зараз ґолем упаде — і він нічого не зможе довести.

Прем'єр-міністр кахикнув.

— Мендрейку! — заговорив він. — Я вимагаю пояснень...

І замовк. Ґолем здригнувся і, наче п’яний, хитнувся ліворуч, у бік Гелен Малбінді, міністра інформації. Всі очі втупились у нього.

— Він