Читати книгу - "Бенкет круків"

Серсі в кепському гуморі, й поліпшився він нескоро. Решту ранку вона провела з лордом Гайлзом за його обліковими книгами, слухаючи, як він щось там кашляє щодо зірок, оленів і драконів. Після нього з'явився лорд Вотерз зі звітом, що три перші дромони майже добудовані, але потрібно ще трохи золота, щоб довершити їх у всій пишноті, на яку вони заслуговують. Королева залюбки вдовольнила його прохання. Під розважання Сновиди королева обідала в товаристві представників купецької гільдії, вислуховуючи їхні скарги на горобців, які вештаються вулицями і сплять на площах. «Можливо, доведеться наказати золотим плащам повиганяти отих горобців з міста»,— саме подумала королева, коли втрутився Пайсел.

Великий мейстер останнім часом на радах постійно буркотів. На останньому зібранні він страшенно нарікав на капітанів, яких обрав на дромони Оран Вотерз. Вотерз волів набирати людей молодих, у той час як Пайсел переконував брати досвідчених, наполягаючи, що командування дромонами має перейти капітанам, які вціліли в полум'ї Чорноводдя. «Загартовані вояки, які довели свою відданість»,— ось як він їх називав. Серсі ж називала їх стариганями й пристала на бік лорда Вотерза. «Довели ці люди хіба те, що добре вміють плавати,— сказала вона.— Жодна матір не повинна пережити власних дітей, і жоден капітан — власний корабель». Пайсел це зауваження сприйняв не дуже люб'язно.

Сьогодні вигляд він мав не такий роздратований, навіть спромігся вичавити подобу тремкої посмішки.

— Ваша світлосте, добрі новини,— оголосив він.— Вайман Мандерлі виконав ваш наказ і відрубав голову цибулевому лицарю лорда Станіса.

— Це вже точно?

— Його руки й голову виставили на мурах Білої Гавані. Так заявив лорд Вайман, а Фреї підтвердили. Самі бачили ту голову з цибулею в роті. І долоні характерні: на одній вкорочені пальці.

— Дуже добре,— мовила Серсі.— Відішліть до Мандерлі птаха з повідомленням, що тепер його сина повернуть, оскільки він засвідчив свою відданість.

Скоро в Білу Гавань повернеться королівський мир, а Руз Болтон зі своїм байстрюком уже затискають Кейлінський Рів з півдня й півночі. Щойно вони візьмуть Рів, то зможуть з'єднати свої сили й вибити залізних і з Торенового Квадрату, і з Пущанського Насипу. Це має забезпечити їм підтримку нескорених прапороносців Неда Старка, коли прийде пора виступити проти лорда Станіса.

Тим часом на півдні Мейс Тайрел уже став величезним табором під мурами Штормокраю, і дві дюжини метавок уже жбурляють каміння в товсті замкові стіни, хоча поки що без особливого успіху. «Справжній вояк лорд Тайрел! — подумала королева.— Треба йому взяти за герб гладуна, що на дупі сидить».

По обіді з'явився на аудієнцію похмурий браавоський посланець. Серсі два тижні відкладала зустріч з ним і радо тягнула б час ще рік, але лорд Гайлз заявив, що більше не може впоратися з посланцем... а королева вже почала сумніватися, що узагалі бодай з чимось він здатен упоратися. Гайлз здатен хіба що кашляти.

Ного Димітис — ось як називався браавосянин. Дражливе ім'я для дражливої людини. Голос у нього теж був дражливий. Поки він говорив, Серсі совалася в кріслі, не певна, скільки ще вона витримає його залякування. Позаду неї вивищувався Залізний трон, і його зубці й зазублини відкидали на підлогу химерні тіні. На троні мали право сидіти лише король або його правиця. Серсі сиділа біля підніжжя, на позолоченому дерев'яному кріслі, заваленому малиновими подушками.

Щойно браавосянин зробив паузу, щоб набрати в груди повітря, королева не проґавила нагоди.

— Думаю, це питання радше до нашого лорда-підскарбія.

Однак така відповідь, схоже, не припала шляхетному Ного до душі.

— Я розмовляв з лордом Гайлзом уже шість разів. Він, кашляючи на мене, тільки й перепрошує, ваша світлосте, але золото так і не надходить.

— Поговоріть з ним усьоме,— люб'язно запропонувала Серсі.— Число сім для наших богів священне.

— Бачу, ваша світлість жартує.

— Коли я жартую, я всміхаюся. А ви бачили в мене усмішку? Чи чули сміх? Запевняю вас: коли я жартую, всі сміються.

— Король Роберт...

— ...помер,— відтяла вона гостро.— Залізний банк отримає свої гроші, щойно ми придушимо заколот.

Чоловік мав нахабство нахмуритися до неї.

— Ваша світлосте...

— Аудієнція закінчена,— мовила Серсі, з якої на сьогодні вже було досить.— Пане Мірине, проведіть шляхетного Ного Димітиса до дверей. Пане Озмунде, можете провести мене назад у покої.

Скоро прибудуть гості, а ще слід скупатися й перевдягнутися. Вечеря теж обіцяє бути нудною. Нелегка це справа — керувати королівством, а тим паче сімома.

На сходах до Серсі приєднався сер Озмунд Кетлблек, високий і стрункий у своєму білому вбранні королівського вартового. Упевнившись, що тут вони цілком самі, Серсі взяла його під руку.

— Як ся має ваш менший брат?

— А... ну, добре, от тільки...— зніяковів сер Озмунд.

— Тільки? — у голосі королеви прозвучав натяк на гнів.— Мушу зізнатися, мені вже уривається терпець. Любому Озні давно вже час узятися за нашу кобилку. Я призначила його Томеновим присяжним щитом, щоб він щодня мав змогу бути в товаристві Марджері. Він мав би вже зірвати ружу. Чи маленька королева сліпа до його принад?

— З принадами у нього все гаразд. Він же Кетлблек, зрештою. Перепрошую,— сер Озмунд запустив пальці в масну чорну чуприну.— Проблема в ній.

— І в чому полягає ця проблема? — поцікавилася королева, в якої вже почали закрадатися сумніви щодо сера Озні. Можливо, хтось інший полюбився б Марджері більше. Оран Вотерз із його сріблястим волоссям, або дужий здоровань на взір сера Толада.— Панна віддає перевагу комусь іншому? Ваш брат для неї лицем не вийшов?

— Вийшов-вийшов. Два дні тому, він розповідав, вона торкалася його шрамів. «Яка це жінка вам таке зробила?» — запитала вона. Озні й не обмовився ніколи, що то була жінка, але вона звідкись дізналася. Може, хтось їй розбовкав. І ще він каже, коли вони розмовляють, вона завжди його торкається. Розправляє брижі в нього на плащі, відкидає йому з чола чуба, ото таке. Одного разу біля мішеней вона попросила, щоб він показав їй, як тримати лука, тож йому довелося обійняти її. Озні переказує їй масні жартики, і вона сміється, а потім сама розповідає жарти ще масніші. Ні, вона його хоче, це очевидно, але...

— Але? — підохотила Серсі.

— Вони ніколи не бувають самі. Майже завжди з ними король, а коли його поряд немає, є хто-небудь інший. Разом з нею сплять двоє фрейлін, щоночі різні. Ще двоє снідають з нею й допомагають вдягнутися.