Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

помітні ознаки вмирання придорожньої рослинності: зелене листя брунатніло й все нижче хилилося до землі. А от птахи мов побожеволіли. Вони сповнювали повітря щебетами, трелями й піснями. Чи не передсмертне щось, типу: Святий горобчику! Лягай до гробчику?! Але звучали ті їхні співи таки гарно. Еймос старався не потрапляти до великих міст, але ж у тій частині світу лишилося так мало незабрукованої землі.

Коли проїздили Гаррісонбург, за ними угнався добрий десяток собак, що кілометрів десять переслідували двох велосипедистів, люто їх обгавкуючи і явно ладнаючись напасти. Він пропустив Кралюсю наперед, аби собарня була чимдалі від неї, але до серйозної сутички та витрати куль так і не дійшло. Але, що ближче до Балтімора, то менше було змоги уникати людей.

Їм лишалося ще день діставатися до аркологічної вежі, й у запаху світу з’явився дух солоної води та гнилі, коли вони втелющилися в іншу зграю. Якраз рухалися по торговій вулиці, й велосипеди тихо собі бриніли, коли він розгледів попереду, в сутіні, інших. Еймос уповільнив рух, але не зупинився. Так само вчинила й Кралюся. Світліший мазок на сході підказав, що це вже близько десятої ранку, але роздивитися, скільки ж їх там, було годі. Чотирьох розрізнив напевне. Але за цими, трохи далі, могли бути й інші. Визначити непросто.

Як і все надовкола, ті були вимащені попелом. Чи озброєні? Нічого такого Еймос не укмітив. Хіба мають у кишенях які пістолети. Сунули купно, то зручно було б їх обстріляти. А ще ж наближалися пішим ходом, отже, є й ще варіант: натиснути на педалі й дати драла. Кралюся з виду (хоч і не насправді) видавалася геть не небезпечною, тож вельми схоже було, що ті не знали, яка оманлива буває зовнішність речей (і дівчат). Через саме такі непорозуміння й гинули здебільшого люди.

Той гурт уповільнив ходу, але не зупинився. Обережні, однак не без зацікавленості. Еймос випростався на педалях.

— Кралюсю! Могла б ти трохи відстати, щоб бути в тилу?

— Накинемось на них?

— Ба ні. Спробуймо перш по-добросусідськи.

Ось її велик уже й позаду. Ну, а ті, попереду, хутко перемовились і явно не дійшли спільної думки. Всі четверо рішуче ступили широкий крок до Еймоса, зухвало задерши підборіддя, мов промовляли: «Оддаси гроші — будем хороші». Глянути — наче ще й не біда. Еймос приязно заусміхався, й подумалося йому: це ж достеменно така сама пригода, що й та придибенція, котра була навчила його саме такої усмішки.

— Привіт! — сказав він.

— Привіт, — відказав один із них, підступивши ще ближче. Старіший за решту. Рухався зграбно, з низьким центром ваги. Чи не ветеран. А, мо’, боксував колись трохи. Спрямував Еймос ту свою усмішку перше тому хлопу, потім — решті трьом. Напруга зазміїлася вниз потилицею, розійшлася по плечах. Поди′хав крізь неї, змушуючи себе розпружитися.

— З Балтімора прошкуєте?

— З Монктона, — відповів боєць.

— Та ну? А з веж чи з квартир?

Рот бійця трішки розтягся усмішкою.

— З Зет-вежі, — відповів.

— З Задіславової, — сказав Еймос. — Мав я друга там, колись. Давно то було. То й як воно там?

— Десять тисяч народу в коробці, без їжі, лиш трохи води.

— Знать, не шикуєте.

— Постача енергії накрилася зовсім. А в Балтіморі й того гірше. Не ображайся, але маю сказати: не туди ви шпарите. — Боєць облизався. — Гарні велики.

— Що їм кажемо, те й роблять: везуть нас, — погодився Еймос. — Ото тільки, що на південь звідси воно гірше. Мандруємо від місця удару.

— Таж як на південь піти, буде там тепліше. Ми туди прямуємо. До комплексу Баха.

Жінка, одна з решти трьох, прокашлялась.

— Маю там кузину.

Еймос свиснув крізь зуби.

— Так туди ж стільки пішака шкварити!

— Або — або, — сказав боєць. — Або добрести туди, або тут замерз­нути. Вам би з подругою до нас пристати.

— Високо ціную ваші запросини, але в нас має бути зустріч із людьми в Балтіморі.

— Ви так упевнені?

— Радше це можна назвати робочою гіпотезою, але тим часом такий наш план.

Боєць ізнову зиркнув на Еймосів велик, тоді перевів погляд на його обличчя. Але він старався не дивитись на рушницю за Еймосовими плечима. Еймос не поспішав рушати — хотів побачити, куди піде гурт. Його співрозмовник кивнув головою.

— Ну, то хай вам щастить. Щастя, воно б і нам не завадило.

— Свята правда, — погодився Еймос. — Вітання Бахі від мене, як дістанетеся туди!

— Передам.

І боєць рушив геть вулицею, його люди — за ним. Еймос послабив ремінь рушниці, але не зняв її з плеча. Ті четверо ходаків зійшли на попелясто-сіру дорогу. Минувши їх, до Еймоса під’їхала Кралюся. Останній з їхньої вервечки обернувся, подивився, як вона їде. Але ніхто з них не зробив спроби напасти на неї.

— Усе гаразд? — спитала вона.

— Авжеж, — відповів Еймос.

Тіні піших мандрівців розтали в пітьмі.

— Ти умовив їх не вдаватися до прикрих дій?

— Я? Та що ти! Вони й самі, вважай, додумалися до цього, без мого тиску. Найкращий захист для всіх нас нині — це не повбивати одне одного та й трюх-трюх далі, всяк зі своїм лайном. А ми ж бо й не зоглянемось, як почнуть люди вважати, ніби всякий незнайомець ось зараз і переріже тобі горлянку. Якщо зуміє.

Вона задивилася на нього. Шкіра на її обличчі була така гладенька, а погляд очей — розумний і твердий.

— Не видно, щоб така перспектива тебе засмучувала.

— А я зжився з нею.

***

Із кожним кілометром мандра їхня все наближалася до моря, і все дужче дошкуляв їм сморід солоної гнилизни. А ось і знак найвищого місця, де розбився набіг потопних вод. Лінія, де цунамі лишило всяку трощ, була така чітка, мов хто понаносив і поскидав усе те рядочком. Такий собі невисокий мур із накиданих уламків, приляпаних грязюкою, мов будівельним розчином. Щойно проминули вони те буйне мурування, як опинилися в царстві попільно-грязевого замісу. Впоперек дороги лежали