Читати книгу - "11/22/63"

Він витяг із кишені піджака люльку, начинив її тютюном «Принц Альберт»[473] і розкурив.

— А знаєте, ми колись тут робили щось подібне, у «Грейнджі». Шоу називалося «Джоді Джемборі». Правда, то ще в кінці сорокових було. Людей воно тоді трохи збентежило, проте жоден не вийшов, жодного закиду не промовлено було вголос. І ми не називали те наше шоу водевілем.

— Про що це ви говорите?

— Про менестрель-шоу, Джордже. На сцені всякі ковбої й наймити з ранчо. Танцюють і співають з обличчями, пофарбованими на чорне, розповідають анекдоти, як їм уявляється, на негритянському діалекті. Приблизно по сюжетній канві «Емоса й Енді»[474].

Я почав реготати:

— А хтось у вас грав на банджо?

— Аякже, пару номерів зіграла наша теперішня пані директорка.

— Еллен грала на банджо у менестрель-шоу?

— Обережніше, ви вже заговорили п’ятистопним ямбом. Це може призвести до манії величі, партнере.

Я подався вперед.

Дік прочистив собі горло і заговорив на два голоси:

— Каж-но сюуди братчику Томбо, пошо ти собі-мсь прикупив тую баньку вазеліну?

— Ну, моя рахував, шо по с’роок девіть центів!

Він подивився на мене очікувально, і я зрозумів, що це була кульмінація, після якої мала йти реакція.

— І люди сміялися? — запитав я ледь не з острахом.

— Животи собі рвали і просили ще. Ці жарти після того ще тижнями можна було почути всюди там і тут. — Він поглянув на мене урочисто, хоча в очах його миготіли різдвяні вогники. — У нас маленьке місто. І потреби в нас, коли доходить до гумору, скромні. Наша ідея раблезіанського реготу хіба що сягає сліпця, який послизнувся на банановій шкоринці.

Я сидів замислений. Знову продовжився вестерн, але, схоже було, Дік втратив до нього інтерес. Він дивився на мене.

— Така штука й зараз могла б справити ефект, — промовив я.

— Джордже, така штука завжди ефективна.

— Та й не треба перетворюватися на кумедних чорношкірих.

— Атож, тепер цього більше не варто робити, — сказав він. — Можливо, в Луїзіані або в Алабамі, але не тут, не на шляху до Остіна, який у «Грязь Гералд» називають Комісар-сіті[475]. Та вам воно взагалі-то нецікаво, хіба не так?

— Так-так. Назвіть мене м’якосердим, але ця ідея мені здається запаморочливою. І чим там перейматися? Придуркуваті жарти… хлопці замість фермерських комбінезонів у завеликих старомодних костюмах з підставними плечима… дівчата у флепер-сукнях до колін, з дрімучою бахромою… цікаво, чи вдалося б Майкові Косло впоратися з комедійними скетчами…

— О, то був би повний відпад, — промовив Дік так, ніби це було наперед визначеним результатом. — Ідея не без перспективи. Жаль, що ви не маєте часу на її втілення.

Я почав було щось говорити, але тут мене прохромила чергова блискавка. Така ж яскрава, як була та, що освітила мені мозок, коли Айві Темплтон сказала, що сусіди з-навпроти можуть роздивлятися її вітальню.

— Джордже, у вас рот розчепірений. Вид гарний, проте не вельми апетитний.

— Я можу знайти час, — промовив я. — Якщо ви схилите Еллі Докерті до однієї умови.

Він підвівся й вимкнув телевізор, не подарувавши його екрану найменшого позирку, хоча битва між Джоном Вейном і всім племенем Поні[476] сягнула критичної напруги, фоном якій слугував догораючий Форт-Голлівуд.

— Кажіть, якої саме.

Я йому сказав, додавши слідом:

— Я мушу побалакати з Сейді. Терміново.

6

Спочатку вона витримувала формальний тон. Потім почала ледь усміхатися. Усмішка поширшала. А коли я переповів їй ідею, якою мене осяйнуло під кінець нашої розмови з Діком, вона вхопила мене в обійми. Але й цього їй виявилося замало, тому вона подряпалася вгору, поки не обхопила мене ще й ногами. Того дня між нами не було ніякої швабри.

— Це просто фантастика! Ти геній! Ти писатимеш сценарій?

— Ще б пак. Та це не забере багато часу. — Старозавітні глупуваті жарти вже крутилися мені в голові: «Тренер Борман двадцять хвилин дивився на помаранчевий сік, бо на бляшанці був напис CONCENTRATE… У нашого собаки хвіст виріс всередину, тому нам доводиться просвічувати його рентгеном, щоби дізнатися, чи він радіє… Я летів літаком таким старезним, що там на одному туалеті була табличка Вілбур, а на іншому Орвіл[477]». — Але мені потрібна серйозна допомога з усім іншим. Все підштовхує до того, що мені потрібен продюсер. Я сподіваюся, ти візьмеш на себе цю роботу.

— Звісно, — вона зісковзнула на підлогу, не перестаючи притискатися до мене. За цим рухом задерлася її сукня, на мить зблиснули голі ноги. Вона, завзято затягуючись димом, почала міряти кроками свою вітальню. Перечепилася об стілець (либонь, ушосте чи всьоме відтоді, як у нас встановилися інтимні стосунки) і відновила рівновагу, сама цього навіть не зауваживши, хоча вже надвечір матиме на гомілці вельми гарнюній синець.

— Якщо тобі потрібні флеперські[478] речі в стилі двадцятих років, я можу попрохати Джо Піт, щоб вона гарненько порилася у костюмерній.

Джо очолила факультет домашньої економіки після того, як Еллен Докерті остаточно було затверджено на посту директорки школи.

— Прекрасно.

— Більшість дівчат з домекономіки люблять шити… і куховарити. Джордже, нам треба забезпечитися їжею на вечір, як гадаєш? Якщо репетиції триватимуть довго. А так воно й буде, бо розпочинаємо ми страшенно пізно.

— Так, але сендвічів…

— Ми можемо зробити краще. Набагато. І музика! Нам потрібна музика! Записана музика, бо наш оркестр нізащо не встигне вчасно відрепетирувати подібні речі… — І ми разом, в один голос вигукнули: «Доналд Белінгем!»

— А як щодо реклами? — спитав я. Ми вже заговорили, немов ті Мікі Руні й Джуді Гарланд[479], що готуються ставити шоу в стодолі тітоньки Міллі.

— Карл Джакобі і його діти з мистецького факультету. Афіші не тільки тут, а по всьому місту. Бо нам треба, щоб усе місто прийшло, не лише батьки й родичі тих дітей, що будуть на сцені. І в залі тільки стоячі місця.

— Бінго! — вигукнув я і поцілував її в ніс. Мені подобався її запал. Я й сам також почувався збудженим.

— А що нам треба оголосити про бенефіс? — запитала Сейді.

— Нічого, поки не матимемо певності, що зберемо достатньо грошей. Не варто роздмухувати нічиїх непевних надій. Що ти думаєш про те, щоби зганяти зі мною завтра у Даллас, попитати там дещо?

— Завтра неділя, серденько. У понеділок, після школи. Можливо, навіть ще до кінця занять, якщо у тебе вільний сьомий урок.

— Я вмовлю Діка вийти на день з пенсії і