Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Збірочка виявилася крихітною – всього лише 13 поезій, – але з якою красномовною назвою: «Москва кабацкая»! Цe ж треба! У Радянській Росії назвати так збірку! (А втім, що Єсенін – відомий скандаліст і часто влаштовує бучі в кабаках, – до нього й раніше доходили чутки.)

Відразу ж – передбачаючи задоволення, – заходився читати. Ні, швидше, смакувати, як істинний гурман поезії. І збірочка не підвела його очікування.

Трапляються і на чужині свята! Одне з них, що його він запам’ятає на все своє подальше життя, й сталося саме тоді, коли він у літаку над Атлантикою, прямуючи до Європи, читав – ні, упивався! – поезією Сергія Єсеніна. (У збірочку кимось були вкладені й рукописні сторінки із забороненими радянською цензурою рядками поета.)

І було тоді свято душі… насолоджуючись, дивуючись, вражений і захоплений, він перечитав ту крихітну збірочку кілька разів підряд. Судячи по них, авторові в радянській Росії було незатишно.

Ах, сегодня так весело россам.

Самогонного спирта – река.

Гармонист с провалившимся носом

Им про Волгу поет и про Чека…

Жалко им, что Октябрь суровый

Обманул их в своей пурге.

И уж удалью точится новый,

Крепко спрятанный нож в сапоге…

Вертинському-емігранту, який кілька років тому полишив більшовицьку Росію, ці рядки багато що розповіли…

Це була дивна, фантастичного враження збірочка! Здавалося, що їх насправді дві – під однією обкладинкою. Одна – це п’яна Москва кабацька, що вивертала душу істинно руським загулом і руською «удалью молодецкой». (Із «Листа до матері»: «И тебе в вечернем синем мраке / Часто видится одно и то ж: / Будто кто-то мне в кабацкой драке / Саданул под сердце финский нож».)

Це одна збірка у збірці «Москва кабацкая». Друга – ніжно-сповідальна, що сягала високих вершин ліризму. А тому в збірці було все: чорне і біле, пітьма безпросвітна і лагідне світло, крик і шепіт, святість і гріх, надія і безнадія, воскресіння і загибель…

Шум и гам в этом логове жутком,

Но всю ночь напролет, до зари,

Я читаю стихи проституткам

И с бандитами жарю спирт.

І поруч:

Ты такая ж простая, как все.

Как сто тысяч других в России.

Знаешь ты одинокий рассвет,

Знаешь холод осени синий…

Рівномірно гули над бурхливою внизу Атлантикою потужні мотори, несучи до Європи крилату машину, а йому здавалося, що він не в салоні літака над чужим океаном, а… в Росії. У тій Росії, яку він залишив ще 1920 року, вирушивши у свої емігрантські мандри, а Росія залишилася там – десь далеко-далеко. Наче на іншій планеті в іншому зоряному сузір’ї, іншого Всесвіту…

Невже він залишив її назавжди?

І від думки такої – мороз по спині. І щось наче обривається в душі і стрімголов падає кудись у бездонну і холодну прірву.

У тій прірві – безодня. Не можна у неї пильно задивлятися, ні-ні. Безодня має ту особливість, що коли у неї пильно вдивляєшся, вона раптом почне вдивлятися на тебе, в душу твою, і це неодмінно скінчиться твоєю погибеллю. У тій бездонній прірві.

Він був згодний з поетом далекої, залишеної ним Росії, що «Так мало пройдено дорог, / Так много сделано ошибок…»

З одним однак уточненням: на відміну від Єсеніна, доріг у нього пройдено багато, але ж і помилок зроблено справді чимало…

А безодня… У безодню він намагався не заглядати – принаймні поки що. Рано ще. Передчасно.

У безодню – рано і передчасно, – загляне Сергій Єсенін, і це скінчиться для нього крахом – безодня теж зверне на нього свою пильну увагу…

У якій би країні Європи Вертинський не виступав – як, між іншим, і в Америці, – чи не єдиною його аудиторією за рубежем була російська еміграція, що на той час розсіялася по всьому світу. Тому співак і змушений був переїжджати з країни в країну, а як тільки публіка насичувалася його піснями і вже не сприймала їх як щось нове й свіже, співак відразу ж зникав. Щоб виринути в іншій країні, де його піснями ще не наситились…

Згадуватиме:

«Мої пісні об’єднували всіх. Вони «розмивали» еміграцію, підточуючи крок за кроком їхні «переконання», ці нетривкі «будівлі без фундаменту», як розмиває море піщані береги. Моя органічна любов до рідного краю, вбрана у ясну і зрозумілу всім форму, пронизувала їх. Наскрізь. І ранила солодко і боляче… На моїх концертах одні плакали, інші хмурились, кривлячи роти. Треті іронічно посміхались. Але йшли всі. Адже кожен з них уявляв собі батьківщину такою, як хотів… А я ж співав про батьківщину!..»

Принесла случайная молва

Милые, ненужные слова:

Летний сад, Фонтанка и Нева…

Вы, слова заветные! Куда?

Здесь шумят чужие города,

И чужая плещется вода.

И чужая светится звезда…

Вас ни взять, ни спрятать, ни прогнать…

Надо жить и надо вспоминать.

Чтобы больно не было опять,

Чтобы сердцем больше не кричать…

Это было, было и прошло,

Все прошло и вьюгой замело,

Отчего так пусто и светло.

Що ж до іноземців, то вони відвідували його концерти здебільшого з простої цікавості, хоча така цікавість і коштувала надто дорого. У Парижі Вертинського слухали такі персони, як король Густав Шведський, Альфонс Іспанський, принц Уельський, Вандербільди, Ротшільди, а також знамениті кіноактори. Короновані особи не могли поскаржитись на одноманітність концертного життя – вибір у них був, і великий, але вони все одно йшли на концерти Олександра Вертинського, вважаючи його, як артиста і барда, на порядок вищим від інших руських артистів і співаків, а його мистецтво мало не гіпнотичним.

І що з того, що в залі знаходились іноземці – бодай і високопоставлені, Вертинський скрізь і всюди співав лише тільки російською мовою. Хіба що за рідкісним винятком. Так, наприклад, в Парижі Вертинський виконав пісні «Без жінок», «Пані Ірена», «Ревнощі», «Мадам, уже падає листя» та інші французькою мовою, яку він добре знав…

Після Америки Вертинський у 1935 році перебрався до Шанхая. Але й там туга за батьківщиною не полишала його. І це незважаючи на те, що нудьгувати йому не було коли – він був постійно зайнятий, просто завантажений роботою. Потроху почала змінюватися й екзотика у його піснях. Якщо раніше вона кликала слухачів рятуватися від