Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«До моїх скромних концертів, – згадуватиме він – звичайно ж не без скромності, – люди тяглися з різних причин – одним просто подобалися пісні, інших зв’язували солодкі спогади про минуле благополуччя, третіх притягувала та щемка і ниюча туга за батьківщиною, яка пронизувала всю мою творчість».
К мысу ль радости, к скалам печали ли
К островам ли сиреневых птиц —
Все равно, где бы мы ни причалили,
Не поднять нам усталых ресниц.
Мимо стекляшек иллюминатора
Проплывут золотые сады,
Пальмы тропиков, сердце экватора,
Голубые полярные льды…
Но все равно, где бы мы ни причалили,
К островам ли сиреневых птиц,
К мысу радости, к скалам печали ли
Не поднять нам усталых ресниц.
Ще на початку 1920-х років Вертинський зробив першу спробу повернутися в Росію. Перебуваючи тоді в Польщі, він звернувся до радянського посла П. Войкова. І навіть заповнив необхідні документи, але в проханні йому врешті-решт – без пояснення причин, – було категорично відмовлено. І ту відмову гордий співак ледве переніс, поклявшись більше ніколи не звертатися з подібними «дєлішками» до представників Радянської Росії. Поклявся і з часом забув про свою «страшну» клятву. Через кілька років, вже в Берліні, дізнавшись, що там перебуває радянська делегація Наркомпросу, оголосивши себе «добровільним вигнанцем», він зустрічається з А. Луначарським і прохає його, як главу делегації, посприяти його поверненню на батьківщину.
І знову з Москви – Луначарський запевняв артиста, що його «вопрос» вирішиться позитивно, – прийшла відмова. На той час Вертинський уже був всесвітньою знаменитістю і… І така відмова, наче якомусь безрідному бомжу, глибоко вразила артиста, який мав тонку натуру і не відзначався міцними нервами. І Вертинський дає другу клятву – ще «страшнішу» – більше ніколи-ніколи з подібними проханнями не звертатися до Москви.
Через роки доля – а вона у нього була на колесах, у салонах літаків, – закидає його в Китай, де артисту доведеться пробути вісім довгих років.
И вот мне приснилось, что сердце мое не болит,
Оно – колокольчик фарфоровый в желтом Китае.
На пагоде пестрой висит и приветно звенит,
В эмалевом небе, дразня журавлиные стаи…
А кроткая девушка в платье из красных шелков,
Где золотом вышиты осы, цветы и драконы,
С поджатыми ножками смотрит без мысли и слов,
Внимательно слушает легкие, легкие звоны.
Спершу шансоньє в Китаї, як і всюди, супроводжує шалений успіх. Варто сказати, що в Шанхаї[14] його чекають 20 (двадцять!!!) концертів і всі з аншлагами. І це в той час, як Шаляпін у Шанхаї зміг дати лише два концерти!
Але… Скільки ж можна співати перед еміграцією, а руська община в Китаї не така вже й велика – роками перед нею не будеш виступати. Правда, трохи виручив Харбін, а далі… Далі шлях на ресторанну естраду чи нічний клуб… Нидіння, скніння і, як правило, безпробудний алкоголізм.
Але поки що Китай стає чи не останньою сторінкою його життя на чужині. Там він переживає Другу світову війну, багато пише…
Дуже нудьгує за батьківщиною, ностальгія бере його в полон, із якого йому вже не вибратися.
Новизна, якою б вона не була… новизною, швидко стає реальністю – сірими буднями. Ейфорія, якою б вона не була… ейфорією, теж швидко минає. І життя в Шанхаї пішло так, як він і не сподівався: ні домашнього вогнища, що було б надійним пристанищем у жорстокому світі, ні вірної і коханої дружини. Залишалися щовечірні виступи – слава Богу, виступи поки що були і його поки що сприймали, – а потім безсонні ночі. Паління. Алкоголь Вертинський міг пити багато, без міри, але ніколи не був п’яним.
Трохи рятували романи. Але й вони невдовзі набридли – одне й те саме.
І тут він закохується. У Шанхаї. У чарівну юну грузинку Лідію Ціргаві. На нову любов потрібні були великі кошти. І Вертинський, як згадує його тодішня знайома, – «заробляв, співаючи відразу в двох місцях. Закінчивши працю в одному з кабаре французької концесії, о третій годині ночі він мчав у нічний клуб «Роз-Марі» на Ханьчжоу-роуд, що був відкритий до ранку».
Молодих обвінчали в православному соборі.
Молода запам’ятала, як суджений співав їй романс:
Снился мне сад в подвенечном уборе,
В этом саду мы с тобою вдвоем.
Звезды на небе, звезды на море,
Звезды и в сердце твоем…
Листьев ли шелест иль ветра порывы
Жадной душою я нежно ловлю…
Очи бездонны, уста молчаливы…
Милая, друг мой, люблю…
Молода… А втім, молода не лише за весільним статусом, а й у житті була молодою. Навіть дуже. Принаймні, з молодим, якому у 1943 році виповнилося 54 роки. Навіть теща Лідія Павлівна була молодшою за свого зятя аж на…
Майже на 10 років. Себто вона годилася йому в дружини.
І все-таки Вертинському просто пощастило-поталанило. З дружиною, молодшою за нього на 34 роки, він проживе до самої своєї смерті просто щасливо. І почуватиметься з нею – як за кам’яною стіною. З нею – Любов’ю своєю і Берегинею своєю, – матір’ю його двох чудових доньок.
У Шанхаї він чи не вперше за своє життя в чужих краях відчув нужду.
«Статки» були такі, що співак навіть не мав за що купити для своєї дочки коляску – хтось подарував стареньку, яка ще, слава Богу, трималася купи і котилася на своїх коліщатках.
Не було навіть за що купувати американське сухе молоко «для малят» – виручали друзі.
Але духом не падав і бадьорості не втрачав. Як і надії повернутися врешті-решт на батьківщину, без якої він – фізично відчував, – жити далі по закордонню вже не міг.
Докладав усіх мислимих – і немислимих – зусиль, аби нарешті повернутися на батьківщину.
І раптом… Раптом, за його словами – з приватного листа неустановленій особі:
«Я удостоился высокой чести – меня, единственного из всей эмиграции, – Родина позвала к себе.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.
