Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Как поет в хрусталях электричество!

Я влюблен в Вашу тонкую бровь!

Вы танцуете, Ваше Величество

Королева Любовь!

Так в вечернем дансинге, как-то ночью мая,

Где тела сплетенные колыхал джаз-банд,

Я так глупо выдумал Вас, моя простая,

Вас, моя волшебница недалеких стран.

И души Вашей нищей убожество

Было так тяжело разгадать.

Вы уходите… Ваше Ничтожество

Полукровка… Ошибка опять…

У Сопоті познайомиться зі своєю майбутньою дружиною – нею стане симпатична єврейська дівчина Рахіль. Як вважається, «вередлива дочка заможніх та впливових батьків».

Шлюб зареєструють у Берліні, де наречену запишуть як Ірен Вертідіс (Вертинський все ще був «греком Вертідісом»). Він закохається в гарненьку Рахіль-Ірен як хлопчик і бігатиме до неї на побачення з величезними букетами квітів і неодмінно виконуватиме – тільки їй! – чи не весь свій тодішній репертуар. Коли вони поберуться, співатиме їй чомусь вже рідше й рідше (як і квіти даруватиме, лише зрідка), а згодом і зовсім перестане. На її подивоване зауваження, чому це він, мовляв, перестав їй співати, лише буркне: «Ходи на мої концерти і там слухай мої пісні стільки, скільки захочеш!..»

І чомусь відтоді все частіше й частіше – іноді ні з того ні з сього, а радше, як задумається, – повторюватиме про себе одну давню свою пісню, написану ним ще в Криму, в Ялті, року 1916-го:

Мне когда-то хотелось иметь золотого ребенка,

А теперь я мечтаю уйти в монастырь, постареть

И молиться у старых притворов печально и тонко

Или, может, совсем не молиться, а эти же песенки петь!

Все бывает не так, как мечтаешь под лунные звуки.

Всем понятно, что я никуда не уйду, что сейчас у меня

Есть обиды, долги, есть собака, любовница, муки

И что все это – так… пустяки… просто дым без огня!

Зрозуміло, що їхні – у принципі поспішний – шлюб швидко розпадеться, вони розійдуться, як у морі кораблі… І більше він не згадуватиме Рахіль – а була ж, була у його житті гарненька дівчина, хоч і надто вередлива, дещо легковажна і, ніде правди діти, пустотливо-порожня…

Не згадуватиме, наче її й не було.

Лише якось у паризькому ресторані, розчулившись – мабуть, причиною тому було пречудове французьке вино! – загадково перепитає:

– Рахіль?… Яка Рахіль?… А-а…

І довго мовчатиме, а тоді зітхне, як заплаче…

– Коли б вона була Вірою Холодною, я був би з нею щасливий сто літ, і сто літ вона була б зі мною… Але вона була Рахіль, а не Віра Холодна – який жаль! До Віри Холодної їй, як до далекої зорі, що вічно сяє у небі Землі і до якої хоч і тисячу літ лети, а все одно до неї вже ніколи не долетиш!..

І як вирок винесе:

– Рахіль ніколи не була Вірою Холодною, і в цьому її промах…

Як ніби й справді була винувата якась Рахіль-Ірен, що не вдалася такою, як Віра Холодна. Чи не тому чоловік так і не присвятив короткочасній своїй дружині жодного поетичного рядка. І вона, часто згадуючи його, чомусь у такі хвилини читатиме – не без ревнощів і жалю, – його пісню, присвячену «королеві екрана» і гірко зітхатиме, що не для неї і не про неї вона створена, щемка пісня Олександра Вертинського «Ваші пальці пахнуть ладаном«, сповнена такої незвичайної любові, що її аж завидки брали.

Починаючи з 1927 року Олександр Вертинський постійно мешкатиме у Франції, де теж багато виступатиме. Через сім років він уперше здійснить поїздку за океан. На гастролях у США виступатиме в містах Нью-Йорк, Чикаго, Сан-Франциско, Лос-Анджелес…

За океан Вертинський змушений буде поїхати – після того, як надокучив і, що називається, «приївся» у Франції та Європі. Там публіка просто «стомилася» від його пісень, а вони, в свою чергу, втратили для неї свіжість. Вертинський це одним із перших відчув – недарма ж він виступав на концертних майданчиках більше десяти років і побував за цей час майже у всіх країнах континенту. До всього ж в Європі вже було багато російських артистів. У Румунії – Петро Лещенко, в Прибалтиці, Югославії та Румунії успішно гастролював Юрій Морфессі, в Латвії входив у моду Костянтин Сокольський, в Парижі успішно дебютувала молода Алла Баянова, і всі вже почали стомлюватися від руського шансону.

Вертинський одним із перших це відчув і – теж одним із перших, – подався за океан, де тамтешня публіка ще не була розбалувана російським шансоном.

Гастролі за океан виявилися вдалими – в Голлівуді Вертинському навіть запропонували зробити фільм. Але сценарій мав бути написаний тільки англійською. Вертинський добре загалом знав французьку та німецьку, але чомусь зовсім не терпів англійської. Як артист він над усе ставив добру дикцію, тож вважав, що американці – як і англійці, – говорять так, «ніби у роті у них гаряча картопля».

Але все-таки за сценарій засів. Англійською мовою. І добросовісно промучився з англійською пару місяців і зрештою змушений був відмовитися від спроби створити фільм про свою долю. (А втім, сценарій англійською мовою міг написати і хтось інший, але ж у фільмі Вертинський мав говорити теж англійською, яку просто не терпів. «Говорити, наче й у мене в роті гаряча картопля, я не буду», – заявив і закрив тему.)

Але за незнятим фільмом про себе, рідного, не шкодував. Тим більше життя його було загалом успішним. Як артист він зустрічався з найвідомішими людьми Європи та Америки, дружив з Шаляпіним та Мозжухіним, обідав з багатьма мільйонерами, зокрема із самим Чарлі Чапліном, записує платівки, знімається в кіно і співає, співає – на найпрестижніших майданчиках. Що ще можна побажати артисту? Лише одного: так тримати. І він тримав. У Парижі, наприклад, працював в «Ермітажі» – найдорожчому ресторані, відкритому виключно для іноземців, яких цікавило «все руське».

І навіть щиро захоплювався тодішнім своїм життям, роботою, популярністю. Зрештою, славою. Про це відкрито говорить він у деяких своїх «любовних піснях». А в «Жовтому янголі», що був написаний ним незадовго до від’їзду в Америку – його справжній душевний стан.

В вечерних ресторанах,

В парижских балаганах,

В дешевом электрическом раю

Всю ночь ломаю руки

От ярости и скуки

И людям что-то жалобно пою.

Звенят, гудят джаз-банды,

И злые обезьяны

Мне скалят искалеченные рты.

А я, кривой и пьяный,

Зову их в океаны…

Америка запам’яталася Олександру Миколайовичу ще й тим, що хтось з американців руського походження під час одного з виступів подарував йому збірку