Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Так у кого ховалася? — нагадав Портнов.

— У цього, як його…

— Дурне базікаєш, — тихо, але твердо сказав Петро. — Побійся бога.

— Так це… У Федора Буряка начебто.

— Якого Буряка? — нахмурився Портнов. — Буряка тут давно вже й духу немає. Ану подумай краще.

Дем'яниха потупилася й мовчала, а всі довкола напружено й вороже позирали на неї. Один тільки Рибак був до неї байдужий — йому було однаково, чи вона скаже правду, чи збреше. Звісно, жінці хочеться жити, але він знав уже, що обдурити їх трудно — тоді чого й старатися, не вміючи.

— Ну? — не чекав Портнов.

— Так я ж сказала.

— Брешеш! Тарасюк!

Тарасюк, що стояв напоготові за спиною жінки, все зрозумів і чіпко схопив її за руки.

— Я ж сказала! Я сказала вам! — закричала Дем'яниха. — Ох, щоб вас грім побив! Що ви робите? У мене ж діти…

— Цить, суко! — гаркнув поліцай, безжально заламуючи її руки. Дем'яниха застогнала, але швидко все було закінчено й він штурхонув її від себе. — Готова!

— Ведіть! — сказав Портнов і повернувся до Рибака. — Ви підсобіть тому, — показав він на Сотникова.

Рибаку це мало сподобалось, від Сотникова тепер він хотів триматися подалі. Але наказ є наказ, і він з готовністю підскочив до недавнього свого напарника, взяв його під руку.

Через широко розчинені ворота їх повели на вулицю. Поліцаї з гвинтівками напоготові йшли з обох боків, група начальства трохи відстала, пропускаючи їх наперед. Першим ішов Петро, високий і старий, з білою, без шапки головою і заламаними назад руками. За ним, давлячись плачем од свого трагічного розпачу, плелася Дем'яниха. Поруч у якійсь свитині з довгими рукавами швиденько ступала босими ногами похнюплена Бася.

Рибак тримав під руку Сотникова, котрий на очах якось зіщулився, ще більше змарнів і, тяжко кашляючи, накульгував на одну ногу. Почорніла його боса ступня, ніби нежива, не гнучись, колупала пальцями сніг, залишаючи в ньому неприродний взимку слід. Сотников мовчав, жодним словом не обізвався до Рибака. І той не наважувався заговорити з ним. Йдучи разом, вони уже були по різні боки тієї лінії, що розділяла людей на друзів і ворогів. Рибак хоч і відчував, ніби він у чомусь завинив, намагався переконати себе, що великої провини за ним немає. Винен той, що робить щось для вигоди собі чи по своїй злій волі для інших. А яка в нього вигода? Просто він мав більше можливостей і схитрував, щоб вижити. Але він не зрадник. В усякому разі, служити ворогам він не збирається. Він усе чекав, щоб вибрати зручний момент, може, зараз, а може, трохи згодом, — і тільки вони його й бачитимуть.

Сотников ясно зрозумів, що не домігся нічого. Його намір, який так природно виник уночі й заспокоїв його, лопнув, як мильна бульбашка. Певно, він чогось не зрозумів або не додумав, можливо, він переоцінив себе чи недооцінив ницість цих запроданців. Звичайно, поліція була маріонеткою в руках німців і тому зігнорувала його повідомлення — наплювати їй на те, хто з них двох винен, коли надійшов відповідний наказ або з'явилася потреба когось убити.

Дуже страждаючи від болю в нозі, Сотников ледве плентався за всіма, стараючись не дуже опиратися на чужу тепер і бридку йому Рибакову руку. З усієї сили він намагався іти сам. Те, що відбулося у дворі поліції, надто збентежило його — такого він не передбачав. Безумовно, від страху чи ненависті люди здатні на будь-яку зраду, але Рибак, здається, не був ворогом, як не був і боягузом. Інакше він міг би уже сотні разів перебігти в поліцію, та й, щоби злякатися, було немало випадків, однак завжди він тримався принаймні не гірше за інших. Тут же, напевно, чогось бракувало йому — витримки чи принциповості. А може, тут шкурний розрахунок задля свого порятунку, від якого завжди тхне зрадою? Але є на світі щось незмірно важливіше за свою шкуру.

Гарячкова збудженість його поступово стихала, він мусив миритися з неминучістю і на додаток до всього починав мучитися від холоднечі. Од слабості на лобі виступив піт, який поволі сох на морозному вітрі, й голова од того клякнула до ломоти в мозку. І взагалі вітер, здається, геть-чисто видув із нього усе накоплене за ніч тепло, тіло знову починає дрижати. Але Сотников старався триматися до кінця.

На безлюдній містечковій вулиці вони перейшли місток без перил, далі з одного боку починався вузенький скверик із настовбурченою плутаниною застиглого гілля угорі. Попереду на пригорочку стало видно двоповерховий цегляний будинок, на розі якого тріпотіло широке полотнище фашистського прапора. Мабуть, це була тутешня управа чи комендатура. Коло будинку ворушився натовп людей. Угледівши їх через голови передніх, Сотников здивувався: чому їх зібралося стільки в одне місце? Потім він подумав, що, можливо, сьогодні ярмарок. А може, що сталося? Або, найімовірніше, зігнали населення, щоб залякати розстрілом. Якщо так, хай стріляють, їм ще легше буде прийняти смерть на людях. Що ж до страху, то його і так вистачає на війні, і все-таки боротьба розгоряється.

На зміну страченим прийдуть інші. Сміливі завжди знайдуться.

Вони плентали далі. Ступня Сотникова, мов негнучкий протез, викручувала ямки у сипкому, розтертому полоззями та кінськими копитами снігу, нога вся горіла пекучим внутрішнім болем і незграбно підкорялася йому. Певно, він усе ж перебільшував свої сили, коли спочатку наважувався іти сам, — тепер він