Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

грецького громадянина Олександра Вертідіса (так при оформленні переробив своє прізвище). Вручаючи паспорт новоявленому «греку», чиновник довірливо шепнув співаку (отримавши перед тим доброго хабара): «Можете гастролювати хоч і по всьому світові, тільки старайтесь не потрапляти до Греції, бо паспорт у вас у Греції відразу ж відберуть, а вас запроторять куди слід…»

Зрозуміло, що свою буцімто «батьківщину» Грецію Вертинський – хто ж собі ворог? – завбачливо оминатиме до кінця свого емігрантського життя.

А придбав співак іноземний паспорт тому, що той давав значні привілеї та зручності, адже виводив співака з непрестижної і, ніде правди діти, нужденної й гіркої категорії «руських емігрантів», а тому, як «грецький підданий», співак міг працювати в багатьох країнах і вільно їздити по світу – ось для чого й був потрібен паспорт на ім’я «грека» Олександра Вертідіса.

У Константинополі Вертинський влаштується з комфортом («грека» там зустрінуть чи не з обіймами). Виступатиме у найфешенебельніших кабаре, де його слухатимуть аристократи й дипломати і взагалі, знать. Його приймають чи не найвищому рівні, він у пошані й фаворі. І здаватиметься вчорашньому руському емігранту, який сховався за паспорт «грецького підданого», що він нарешті – так легко і швидко! – знайшов свою другу батьківщину – ще кращу, як ту, що її захопили більшовики і які ж і витурили його за межі Росії.

Але швидко виявиться: на чужині батьківщини не буває – істина віковічна, перевірена гірким досвідом не одного покоління емігрантів! – і бути не може – все то ілюзія…

Почнуться його вимушені мандри по закордонню: Туреччина, Румунія, Польща, Німеччина, Франція, Палестина, Америка, Китай… Під час тих поневірянь, що здавалися без мети і цілі, нудьга за втраченою батьківщиною спалахне з новою силою і вже більше не полишить його ніколи, за всі роки, проведені, як він згодом казатиме, «позауманню», «у чорта на болоті»…

Хоча спочатку все здавалося «о’кей»! «Грека» Вертинського, який швидко став і відомим, і популярним в Туреччині, навіть запросять у палац до султана. Його величність падишах забаг власними вухами почути спів якогось «грека», що всіх полонив у Стамбулі своїм голосом, піснями та манерою виконання…

Вертинський охоче виступив у палаці падишаха, що височів в бухті Золотий Ріг – двір правителя Османської імперії ним залишився задоволений.

Сподобався виступ артиста і самому султанові.

Його величність на знак своєї прихильності навіть вручив «греку Вертідісу» (між іншим, добре знаючи, хто насправді ховається під личиною «грека») ящик «чудових султанських сигарет». Що буде особливим знаком. Але ті «чудові султанські сигарети» недовго рятували співака. Досить швидко після його прибуття до Османської імперії турецький уряд видав ряд декретів, що значно погіршував становище руських у країні. (Надто їх багато набилося до турків!) Отямившись від шоку, викликаного втечею з Росії та декретами тамтешнього уряду, руська емігрантська колонія почала потроху розсотуватись та розповзатися по білому світу – у пошуках все тієї ж примарної нової батьківщини.

Змушений був залишити Туреччину і «грек» Віртідіс – про те, що йому сам султан вручив свої, «султанські», сигарети, вже ніхто й не згадував. І ніхто на них, звісно, не звертав уваги – султанський дарунок перестав бути талісманом, чи паличкою-виручалочкою…

Довелося брати ноги в руки. У пошуках все тієї ж таки «нової батьківщини».

З Туреччини Олександр Вертинський з групою руських емігрантів виїхав до Румунії, але побув там всього нічого. У Бухаресті з ним стався один казус – через його необізнаність з тамтешньою політичною обстановкою.

На першому своєму вечорі в Бухаресті «грек» і «улюбленець турецького султана» – так його представили, – виконав пісню «В степи молдаванской». Нічого особливого ця річ собою не являла – пісенька як пісенька. Нічого в ній не було – навіть якихось художніх достоїнств.

Але співак, не знайомий з тамтешньою історичною традицією та політикою румунських бояр, не врахував одного: румуни споконвіку вважали Молдову своєю – румунською – територією, а молдаван – румунами, своїми підданими, які тимчасово перебувають під егідою Росії, але мають негайно приєднатися до «прабатьківщини». Як і молдавську мову, що належить до романських, вважали ледь чи не сленгом румунської, в крайньому разі, одним з її діалектів, і мріяли нарешті приєднати Молдову до, звичайно ж, Великої Румунії.

На той час – 1920 рік – у Молдові було встановлено радянську (тобто більшовицьку) владу і посилено велося до того, аби створити Молдовську АРСР та увести її до складу УРСР (що теж, ясна річ, перебувала під владою російських більшовиків) та розпочати у ній будівництво соціалізму.

У пісеньці «В степи молдаванской», що її необачно проспівав Вертинський – як кажуть, без потайних думок – румуни загледіли ледь чи не заклик до сепаратизму та схвалення приєднання Молдови до більшовицької Росії. І відразу ж співака було оголошено «радянським агентом», а відтак персоною нон грата і запропоновано негайно покинути межі королівства румунів. Інакше його буде заарештовано і запроторено до сигуранци.

Вертинський, звісно, не мав ані найменшого бажання знайомитися з румунською таємною поліцією, а тому не став чекати здійснення погрози, а спішно перебрався до Польщі, де й прожив чотири роки (1923–1927).

Перебуваючи в Молдавії, Олександр Миколайович особливо щемко тужив за полишеною батьківщиною. Часто в надвечір’я, тихе і золоте, виходив на берег Дністра, сідав на теплий, нагрітий за день камінь і годинами дивився затуманеними від сліз очима на протилежний берег ріки – там, на тому боці, була Україна. Його Україна.

Йому навіть здавалося, що він бачить її вишневі садки і чує, як над вишнями – запам’яталося з «Кобзаря» – хрущі гудуть…

Дивлячись на той берег Дністра, він плакав.

І ніколи не соромився своїх сліз.

А якось, повернувшись до готелю після «побачення з Батьківщиною», на одному подихові написав пісню з такими рядками:

Ох, как сладко, как больно сквозь слезы

Хоть взглянуть на родную страну…

Це підтвердить пізніше один з його друзів:

«Він дуже любив свою батьківщину, Київ, Україну, і часто повторював, що його серце належить коханій Україні, батьківщині його…»

У Польщі він багато й охоче – і успішно – виступатиме, майже безперервно гастролюючи. Зі своїми піснями, що їх так прихильно і ледь чи не на «ура» сприйматиме еміграція, виступатиме в Австрії, Угорщині, Німеччині…

Мне не нужна женщина. Мне нужна лишь тема,

Чтобы в сердце вспыхнувшем зазвучал напев.

Я могу из падали создавать поэмы,

Я люблю из горничных делать королев.

И в вечернем дансинге, как-то ночью мая,

Где тела сплетенные колыхал джаз-банд,

Я так нежно выдумал Вас, моя простая,

Вас,