Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Тож Йовіла нахилилася ще сильніше і скинула туфлі, які заважали їй йти. Вони впали з приглушеним звуком, який однаково повернув їй хоч якесь відчуття простору, і Йовіла почала повільно пробиратися вперед. 

Після цього час змішався, розтягнувся і склеївся в маленьку цятку – їй здавалося, що вона йде коридором водночас мить і вічність. Він все тягнувся і тягнувся, а в голові ставало все пустіше і пустіше. 

Що далі від зали з вогнем вона відходила, то більше страху відчувала – як наче він наздогнав її тільки зараз. Дихати ставало важко, а добряча частина диму із зали, здається, осіла у Йовіли в легенях. 

Спину і лопатки здавлювало корсетом, у ньому ж шурхотів важкий папір, і вже кілька разів вона дурно і випадково врізала собі шкіру рук його гострими краями. Втім, Йовіла не припиняла йти. 

Коли вона помітила мляве, тьмяне і ледь помітне світло попереду, ноги її вже ледь слухалися. Коридор роздвоювався – одна його частина вела кудись вперед, далі, а інша виходила на поверхню. 

І Йовілі було все одно, куди веде таємничий прохід. Вона просто хотіла вибратися. Землисті сходи понабивали їй бруду під нігті, але з рипінням м’язів вона таки вибралася нагору. 

Там був місяць. Коли вона лежала на спині, то бачила небо, і місяць, і навіть купку зір навколо нього. І все це світло, яке зараз, здавалося, сліпило її. Ще один прохід за нею закрився. Йовілі було майже все одно, де вона. 

Вона була жива – а це вже було більше, ніж вона могла очікувати. 

Ось тільки плити, на яких вона лежала, були якісь надто холодні – чи це Йовіла зараз була надто гарячою? Вона злегка піднялася на ліктях – більше просто не виходило, бо сили покинули її остаточно, і ліниво огледілася. 

Пейзаж точно був знайомим. Десь попереду вона бачила кущі з міцно зімкненими на ніч бутонами диких троянд, а між ними виднілася і стежка, якою вони гуляли із Вітаном. Вона була біля замку. 

Потім погляд Йовіли впав на мох прямо поряд неї. Біля моху несміливо пробивався до неба кущик суниці із зовсім маленькими миршавими ягідками. У нього не було шансу вирости більшим – не серед цих величезних, хоч і підточених часом кам’яних плит. 

 – Дякую, Морено, – тихо сказала Йовіла, знову падаючи на спину. Місяць над нею почав блимати. – Дякую. 

Вона заснула. Чи то знову впала без свідомості – їй не було різниці. 

Йовілі млявою частинкою розуму здавалося, що біля неї сидить інша дівчина і гладить їй волосся. Але це, звісно ж, був тільки сон.