Читати книгу - "Трилогія смерті"

15 жовтня 1934 р. За два тижні до загибелі Арбутнота, керівника студії.

— Оце!

Повагавшись мить, Меґґі витягла і вставила фільм у мувіолу. Запустила машину.

Ми побачили парадний вхід до «Максимус-Філмс», жовтневого надвечір’я 1934-го року. Двері зачинені, але за склом видно якісь тіні. Й тут двері відчинились, вийшло двоє чи й троє людей. Посередині виступав високий огрядний чоловік, що сміявся, заплющивши очі й закинувши голову назад, а плечі йому аж тряслися від веселощів. Він був такий щасливий, що очі аж звузилися до тонких щілинок. І він робив глибокий вдих — чи не останній такий у своєму житті.

— Ви знаєте його? — запитала Меґґі.

Я задивився у цю невеличку напівтемну, напівосвітлену печерку, видовбану в землі.

— Арбутнот.

Я доторкнувся до скла, як ото доторкуються до кришталевої кулі, але читав я не майбутнє, а самі лише минулі дні-роки, позбавлені барв.

— Арбутнот. Загинув того самого місяця, коли ви зняли цей фільм.

Меґґі прокрутила трохи назад і знову пустила показ. Ось знову вийшли, сміючись, троє чоловіків, і розвеселений Арбутнот закривлявся в камеру, того давно забутого й неймовірно щасливого полудня.

Меґґі добачила щось на моєму обличчі.

— Ну, що там у вас? Виплюньте!

— На цьому тижні я його бачив.

— Дурниці. Накурилися тих чудних сигар?

Меґґі провела ще три рамки. Арбутнот задер голову до майже дощового неба.

Тепер Арбутнот гукав когось, махав комусь руками, але кому — лишилось поза кадром.

Я скористався нагодою.

— Бачив його на цвинтарі, в ніч на Геловін. Там було опудало з пап’є-маше й дроту, яке мало його обличчя.

Тепер завиднів Арбутнотів «дуйзенберґ» біля хідника. Арбутнот потис руки Менні й Ґрокові, обіцяючи їм щасливі літа. Меґґі дивилася не на мене, а тільки на темно-світлі картинки, що мов через скакалку скакали внизу.

— Не вірте нічому в Геловінську ніч.

— Але й інші люди бачили. Дехто не на жарт перелякався. Менні й інші кілька днів мов по мінному полю ходили.

— Та дурниці, а що ж іще, — пирхнула Меґґі. — Що ще новенького? Ви, мабуть, завважили, що я сиджу або в кінопроекційній, або тут, нагорі, де повітря таке розріджене, що в них, поки видеруться сюди, кров із носа потече. Ось чому мені більше до вподоби божевільний Фріц. Він знімає до опівночі, а я редагую до світанку. Потім ми впадаємо в зимову сплячку. А як довга зима закінчується — щодня о п’ятій вечора, — ми встаємо, призначаючи собі початок робочого вечора на момент заходу сонця. Раз чи двічі на тиждень, як і ви, либонь, помітили, ходимо на прощу до комісаріату, аби засвідчити Менні Ляйберові, що ми ще живі.

— А він справжній керівник студії?

— А хто ж іще?

— Не знаю. Просто мене в Ляйберовім офісі охоплює чудне відчуття. Меблі стоять мов неторкані. Письмовий стіл завжди чистий. Посеред стільниці великий білий телефон, а за столом крісло, удвічі ширше Менніного заду. Якби він сів у нього, то став би схожий на Чарлі МакКарті.

— Він і справді поводиться як найнятий помічник, — чи не так? Як на мене, то це через телефон. Усі гадають, нібито фільми робляться в Голлівуді. Ні-ні. Той телефон — це пряма лінія до Нью-Йорка й до тих павуків. Вони обплели своїм павутинням усю країну та й ловлять тут мух. Самі вони ніколи не приїздять на захід. Бояться, коли б ми не роздивилися, що всі вони — пігмеї, завбільшки з Адольфа Цукора.

— Біда в тім, — сказав я, — що то я стояв під драбиною на цвинтарі, а на драбині був той манекен, чи то лялька, і йшов дощ.

Рука Меґґі Ботвін сіпнулася на ручці мувіоли. Арбутнот надто швидко замахав руками комусь через вулицю. Камера спанорамила на створінь із якогось іншого світу — на непричесану юрбу збирачів автографів. Ось камера вихопила їхні обличчя.

— Хвилинку! — скрикнув я. — Отам-о!

Меґґі насадила ще дві рамки, аби наблизити образ тринадцятирічного хлопчака на роликах.

Я торкнувся до того образу якимсь дивно-любовним дотиком.

— То ви? Та не може бути! — не повірила Меґґі Ботвін.

— Авжеж, я! Простий-давній-домашній оклецьок — я!

Меґґі Ботвін окинула мене швидким поглядом, а тоді перенеслася на двадцять років назад у часі, до котрогось жовтневого надвечір’я, коли небо супилося, погрожуючи дощем.

Еге ж, отой телепень із телепнів, дурень дурнем, із маніяків маніяк, зі схибнутих — схибняк, вічно з незнайденою рівновагою на своїх роликах, приречений падати перед усім, що пересувається, включно з перехожими жінками.

Вона прокрутила назад. І знову Арбутнот замахав мені, невидимому, руками, якогось там осіннього надвечір’я.

— Арбутнот, — тихо мовила вона, — і ви… майже разом?

— Той чоловік на драбині в дощ? О так!

Меґґі зітхнула й крутнула далі свою мувіолу. Арбутнот сів у свою машину й поїхав геть — до автотрощі, лише за кілька коротких тижнів.

Я спостерігав, як від’їздить та машина — десь як і я-молодший по той бік вулиці, того року, мабуть, спостерігав.

— Повторюйте за мною, — тихо сказала мені Меґґі Ботвін. — Ні на якій драбині, ні в який дощ нікого не було, і вас там не було.

— …там не було, — промимрив я.

Тут очі Меґґі звузилися.

— А хто отой кумедний дивак біля вас, у великому пальті верблюжої вовни, з розкудовченою чуприною та величезним фотоальбомом у руках?

— Кларенс, — відповів я і додав: — Хотів би я знати, чи оце зараз, уночі він… чи ще живий?

Задзеленчав телефон.

То телефонував Фріц, у вкрай істеричному стані.

— Негайно сюди! Стигмати І.Х. досі не закрилися. Маємо скінчити, поки він не сплив кров’ю на смерть!

Поїхали ми до павільйону.

І.Х. чекав на краю довгої ями, повної вугілля. Побачивши мене, він заплющив свої гарні очі, усміхнувся й показав зап’ястя.

— Ця кров із вигляду майже справжня! — вигукнула Меґґі.

— Ви майже змогли це сказати, — мовив я.

Ґрок ізнову заходився ліпити млинці на обличчя Месії. Коли Ґрок потицяв квачиком, наносячи останні пудринки на заплющені повіки І.Х., а тоді відступив на крок, звитяжно-усміхнено милуючись своїм шедевром, І.Х. і справді наче помолодшав років на тридцять.

Я дивився на обличчя І.Х., безжурне біля того вугільного жару, а тим часом якийсь забарний темний ніби сироп спливав із його зап’ясть на долоні. «Божевілля! — подумав я. — Таж він помре ще до кінця зйомок!»

Але… чом би й не накрутити цим прибутку від фільму? Знову збиралася кіношна юрба. Ось док Філіпс підплигав до І.Х. — перевірити, чи ще діється святий кровоцід, і ствердно кивнув головою Менні Ляйберові, мовляв, так! Є ще життя в