Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Неймовірно! За сорок років оце вперше сюди завітав сценарист. Можна подумати, що тим клятим дурням цікаво, як я їх підстригаю чи вкорочую їм шви. Стривайте!

Вона відімкнула екран і втягла мене досередини. Мов сновида, я ступив у царину мувіоли й глянув униз.

Меґґі влаштувала мені іспит.

— Пам’ятаєте його?

— Еріх фон Штрогайм! — видихнув я. — Фільм, знятий тут двадцять першого року. Втрачений.

— Я знайшла його!

— А студія знає?

— Хто, оці торгаші? Ні! Вони ж ніколи не цінували того, що мають!

— І ви маєте цілий фільм?

— Авжеж! Як я помру, він дістанеться Музеєві сучасного мистецтва. Гляньте!

Меґґі Ботвін торкнула проектор, прикріплений до її мувіоли, так, щоб він кидав картинку на стіну. Фон Штрогайм, набундючений, із піднятим коміром, на тлі дерев’яної панелі.

Меґґі вийняла фон Штрогайма й приготувалася поставити інший короткометражний фільм.

Коли ж вона відхилилася, мене мов що штовхнуло вперед: я укмітив невеличку яскраво-зелену коробку, що, несхожа на всю решту, лежала на столику поміж інших коробок.

Друкованої наліпки на ній не було, а тільки чорнильний малюнок дуже маленького динозаврика.

Меґґі перехопила мій погляд.

— Що?

— Як давно у вас оцей фільм?

— Хочете побачити? Це тестовий варіант, його три дні тому підкинув для опрацювання ваш приятель Рой.

— 1 ви його проглянули?

— А ви ще ні? Уся студія завзялася вигнати його. А за що? Хоч би слово хто кинув. У тій коробці лише тридцять секунд. Але я в житті не бачила кращих секунд. Перевершує «Дракулу» з «Франкенштейном». Та що в дідька мені відомо?

Серце моє закалатало, коли торохнула плівка у коробці, яку я запихав до кишені свого піджака.

— Милий хлопець, той Рой, — Меґґі запустила нову плівку до своєї мувіоли. — Дайте мені щітку, і я почищу йому туфлі. Ну, а що далі? Чи бажаєте ви побачити єдину існуючу нечіпану копію «Пом’ятих пелюсток»? Вирізані частини «Цирку»? Цензурований рулон із «Жаданої небезпеки» Гарольда Ллойда? Я ж…

Тут Меґґі Ботвін затнулася, впившись своїм кіношним минулим і моєю цілковитою увагою.

— Авжеж, я гадаю, вам можна довіритися, — і помовчала мить. — Оце вже я розпащекувалася. А ви ж не для того прийшли, аби вислуховувати, як одна стара курка вихваляється своїми знесеними сорок літ тому яйцями. Як це так вийшло, що ви перший сценарист, котрий за стільки часу піднявся цими східцями?

«Арбутнот, Кларенс, Рой і Чудовисько», — подумав я. Але сказати цього не міг.

— Яка кицька вам язика відкусила? Та я зачекаю. На чому ж я зупинилася? Ага!

Меґґі Ботвін відсунула двері величезної шафи. Там на п’яти полицях умістилося щонайменше сорок коробок із фільмами, із наквецяними заголовками на обідках.

Одну з тих коробок вона тицьнула мені в руки. Я прочитав величезні літери заголовка: «Шалені юнаки».

— Та ні! Подивіться на менший шрифт на маленькій наліпці з пласкої сторони! — сказала Меґґі.

— «Нетерпимість»!

— Мій власний, непочиканий варіант, — сміючись, похвалилася Меґґі Ботвін. — Я ж допомагала Ґріффітові. Багато викинули класного матеріалу. А я взяла й самотужки вдрукувала вирізане назад. Отож це — єдина повна версія «Нетерпимості». А ще ось це!

Давлячись сміхом, мов дівчинка на святкуванні дня народження, Меґґі висмикувала й викладала: «Сироти бурі»… «Лондон запівніч»…

— Я помічникувала на зйомках цих фільмів чи ще якось там допомагала. А глупої ночі вдруковувала вирізане назад — лиш для самої себе! Ви готові? Ось!

І всунула мені в руки бляшанку з написом: «Жадоба».

— Навіть у самого Штрогайма немає його двадцятигодинної версії!

— А чом інші редактори не додумались до такого?

— Бо вони дурні курчата, а я — розумна зозуля! — проспівала Меґґі Ботвін. — Дочекаюсь наступного року та й здам усе це до музею, з актом передачі майна. Звісно, студії позиватимуться. Але ці фільми ще сорок років побудуть у безпеці.

Рулончик за рулончиком прокручувалися переді мною, а я, приголомшений, сидів у пітьмі.

— Боже мій, — тільки й примовляв я, — і як це ви перехитрували всіх тих сучих синів?

— Легко! — запевнила Меґґі, з такою твердою чесністю, мов генерал, котрий вишиковує свої війська. — Вони гнобили режисерів, сценаристів — усіх. Але їм треба було мати бодай одного когось, хто б із мітлою-лопатою підчищав слідом за ними після того, як вони потопталися по первісному матеріалові. Ось чому вони, викидаючи мрії всіх на смітник, ніколи не контролювали мене. Вони просто гадали, що любові має бути досить. І, Боже, вони й справді любили! Мейєр, Ворнери, Ґолдфіш/Ґолдвін їли фільми, спали з фільмами. Та цього було замало. Я ж їх умовляла, сперечалася з ними, боролась, грюкала дверми. Вони прибігали перепросити, знаючи, що я люблю цю справу дужче, ніж вони. Я програла не менше боїв, ніж виграла, і тому вирішила: виграю їх усі! Одну по одній я рятувала вирізані сцени. Хоча й не всі. Більшість картин заслуговують лише на освистування. Але п’ять-шість разів на рік трапляється таке, що чи сценарист напише щось геніальне, чи Любіч додасть свій «штришок», і таке я беру та й ховаю. Отож я з року в рік…

— …рятувала шедеври!

Меґґі засміялася.

— Не треба перебільшень. Просто добрі фільми, декотрі смішні, декотрі — витискання сліз. І всі вони наразі тут. Ви — оточений ними, — спокійно сказала Меґґі.

Я дозволив собі просякнути ними, відчути їхні «душі», а тоді проковтнув гіркий клубок.

— Запустіть мувіолу! — попрохав я. — Ніяк не хочеться йти додому.

— О’кей, — Меґґі повідчиняла ще більше розсувних дверей над своєю головою. — Ви голодні? То призволяйтесь!

Я глянув і побачив:

«Марш часу», 21 червня 1933 р.

«Марш часу», 20 червня 1930 р.

«Марш часу», 4 липня 1930 р.

— Ні! — мовив я.

Меґґі завмерла у напівжесті.

— У 1930-му році не було жодного «Маршу часу», — сказав я.

— Влучання в «дев’ятку»! Цей хлопець — справжній експерт!

— І це ж ніякі не рулончики з «Часом», — додав я. — Це тільки обкладинка. А для чого?

— Це мої власні домашні фільми, зняті восьмиміліметровою камерою, збільшені до тридцяти п’яти міліметрів і сховані за заголовками «Маршу часу».

Я насилу стримав себе, щоб не кинутися вперед.

— То ви маєте всю зафільмовану історію студії?

— Власне, 1923, 1927 і 1930-х років! Ф. Скотт Фіццжеральд, п’яний у комісаріаті. Дж. Б. Шоу того дня, коли він реквізував цю місцину. Лон Чейні у складаному будиночку того вечора, коли він показав братам Вестморам, як змінювати обличчя! Місяць потому й помер. Дивовижно щирий чоловік. Вільям Фолкнер, п’яний, але чемно-сумний сценарист, не вміє торгуватися. Старі фільми. Стара історія. Вибирайте!

Мої очі поблукали й зупинилися. Я почув, як вирвалося