Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

Про інші повстання у Вінницькій, Хмельницькій областях, на Поділлі, Чернігівщині, Херсонщині нині вже існують численні публікації свідків. За даними зарубіжних авторів, лише в 1930 р. у селянських повстаннях взяло участь більше 40 тис. осіб.

За рішенням українського партійного центру в 1932–1933 рр. було проведено ряд операцій по нанесенню оперативного удару по “класовому ворогу”. Внаслідок однієї такої операції було арештовано 3,5 тис. осіб.

В Україні розпочався голод. Партійна влада вдавала, що нічого такого не існує. А щоб голодуючі не виїздили з України, на її кордонах були розташовані каральні внутрішні війська. Починаючи з 1933 р., смертність сільського населення стала масовою. Новою зброєю — голодом — знищувався цілий клас українського селянства через процес відчуження його від землі. Сталін назвав колективізацію “революцією зверху” і заперечував існування голодомору, який організувала компартія. Та про це свідчать численні спеціальні партійні постанови як Центрального комітету ВКП(б), так і КП(б)У, низка рішень парт–конференцій, урядів, партійних комісій ЦК ВКП(б) і т. д.

Селянські повстання захопили не лише Україну, а й Кубань, Північний Кавказ, Казахстан, Узбекистан. Радянська влада вдалася до методів заспокоєння: з одного боку — армія, танки, авіація, розстріли, концтабори, з іншого — пошуки “винних”, як це зробив Сталін у своїй статті “Запаморочення від успіхів”, а поряд з цим — безперервне повторення про добровільність кооперування дрібних селянських господарств, про їхнє щасливе життя в колгоспі. А терор проти селян тривав. З 1932 р. в Україні лютував масовий голодомор. Оце й називалось “революцією зверху”.

Більшовицька влада розправлялась з українським селянством, що не сприймало її і противилося колективізації. Українське селянство стало головним ворогом більшовицької системи та її ідеології. І ця система розпочала відкриту війну проти народу. Зброєю у цій війні знову став голод, як і в 1921–1922 роках. Ряд постанов партії та уряду, як зокрема постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 червня 1932 р., зобов’язували владу на місцях застосовувати проти селян, які, помираючи від голоду, осмілювалися вкрасти на пожнивному полі жменю зерна чи колосків, розстрілювати або позбавляти волі з конфіскацією усього майна не менше як на десять років.

Наркомат юстиції України своєю постановою зобов’язав усіх прокурорів жорстоко карати засланням і ув’язненням усіх, хто приховує будь–які хлібні запаси. Скаржитися було нікому — усі звертання до влади ігнорувалися. Селяни не вважались за людей — вони були позбавлені будь–яких людських прав і перетворені у безсловесну худобу…

На початку 1933 р. українські селяни вже годувалися собаками, котами, пацюками, корою, люди від голоду божеволіли. Траплялись випадки людоїдства. Ось деякі свідчення про картину голоду із книги–меморіалу “Голод–33”. “Вночі люди викопували… дохлих (від інфекції. — Авт.) коней, різали м’ясо, варили та їли… Пухли і вмирали від голоду… Одна мати з’їла двох своїх дітей віком 8–10 років, її привели в сільраду, сюди ж принесли те, що лишилось від дітей… Двоє бездітних — чоловік і жінка років під шістдесят — заманювали до себе дівчат–підлітків, вбивали їх і їли… Сліди людоїдства знайшли після голоду в одній хаті. Під час ремонту в стіні виявили замащені в глину жіночі коси. Кіс було декілька”. Це із свідчення Івана Павловича Лабунського із села Красненьке, на Вінниччині. Про подібні випадки свідчать люди майже в кожному населеному пункті. “Ілько Любарський, прости Господи, зарізав дочку і теж їли”,— із свідчення Марії Слюсар–Кармелюк із села Кармалюкове, на Вінниччині.

Ось сповідь полковника у відставці Героя Радянського Союзу із села Юхимівки, на Житомирщині, Олексія Михайловича Кота: “їсти хотілося постійно — і вдень, і вночі, їсти, їсти… А навколо смерть… Померла моя племінниця Галинка. Незабаром і старший брат Павло… В їжу пішло все можливе і неможливе: кішки, собаки, ґави, горобці, різний бур’ян… У квітні 1933 р. померла найдорожча мені людина — мати…” А ось свідчення архівних джерел із сіл Кіровоградщини: у селі Тарасівка з 410 осіб 1931 року на травень 1932 р. залишалось 26; у селі Високі Батраки — населення за рік зменшилось на 2 тис. осіб, населення голодує, пухне від голоду, “їдять подрібнені качани кукурудзи, перемішаний з травою сухий щавель, точного обліку смертності немає…” Село Оберталове: “значний процент пухлих від голоду”.

І це ще 1932 рік. А що було в цих селах 1933 року? “Діти і батько з набряками, в хаті майже нічого немає, холодно, вже з’їли собаку… Батько просить забрати його дітей, аби врятувати тих. Додав: “Я був червоноармійцем, а зараз от вмираю з голоду…” — записує спеціальна комісія Зіновійського повіту в лютому 1933 р. “Кучма Макар — конюх, ударник, премійований… 8 чоловік сім’ї. В казані кипить вода і буряк. Кучма просить: “Я все літо працював, допоможіть!”

У селах були створені спеціальні бригади, які таємно ходили по хатах і забирали зерно з мисок, горшків. А звітували вони так: “Відібрано хліба 10 кг 20 гр… 7 кг 25 гр.” Не залишали й грама зерна! Районні та обласні чиновники посилали в центральні урядові партійні установи повідомлення під грифом “секретно” про кількість померлих людей. За даними такого звіту у Вінницькій області було офіційно зафіксовано 350,5 тис. померлих у 1932–1933 рр. Скільки ще не зафіксовано — невідомо. Бо партійні керівники з усіх сил намагалися применшити кількість втрат від цього штучно організованого голодомору.

Деякі українські урядовці просили зменшити норму хлібозаготівлі. Але центр відкидав ці прохання.

Відомо, що вже у липні 1932 р. на III Всеукраїнській конференції послані в Україну з Москви організатори “хлібоздачі” В. Молотов і Л. Каганович категорично протестували проти будь–якого зменшення хлібозаготівлі з України, чого домагалися українські партійні керівники на чолі з В. Чубарем. Так М. Скрипник у своєму виступі прямо і рішуче заявив про причини голоду в Україні: селяни йому