Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

цілковиту свободу, почула і цілковиту безвідповідальність; час, що найбільше потребував епічного осягнення враз почав марнуватися на екзотичні витвори. Постшістдесятники, у найгарніших своїх зразках…. втрапили у пустелю з поодинокими деревами, і вже мусили вгноювати пісок. Засадничо знехтувані шістдесятниками, хоч і декларовані ними, поняття історичної долі, трагедії і ін. у часі нинішньому просто були осміяні…»[1162]. Отже, наслідком колоніальної новокотляревщини стало спустошення принципу реальності, що відповідало імперській стратегії соцреалізму і постмодернізму, спрямованій на розщеплення національного суб’єкта, тобто його знесилення шляхом розщеплення батьківсько-материнського коду. Адже імперський постмодернізм втілює собою ненаситне бажання, спрямоване на спустошення національних моделей світу на основі провокативного ерогенного принципу насолоди, який відсилає до інфантильних стадій розвитку в онтогенезі національного суб’єкта — оральної та анальної фіксацій.

Соцреалізм, як доводить М. Берг, органічно виростає з російської культури з її характерною організацією, що відображає владу утопій та обумовлює на кожному новому етапі цілковите знищення минулого й апокаліптичне народження нового[1163]. Порівнюючи структуру російської і європейських культур, він відзначає, що утопічний дискурс, втілений проектом більшовицької революції, «відповідає бінарній структурі російського універсууму», а західним культурам властиві тернарні (троїсті) структури, наділені механізмами, що перешкоджають втіленню утопічних прагнень[1164]. Символічну троїсту структуру відображає християнська Трійця, що аналогічна сімейній едіповій структурі, адже Бог-отець втілює Батьківську Божественну Свідомість, Святий Дух — Свідоме натхнення, син Божий через Свідоме натхнення синтезує батьківський божественний код з материнською матрицею, втілюючи цей синтез як Свідому Любов.

Російський соцреалізм поставав як постмодернізм, який виганяє батьківський принцип реальності з монотеїстичної християнської культури. Інструментом втілення комунівської утопії (звідси концепція веселого імперського карнавалу) ставали псевдореалізм і псевдоромантизм, оскільки основною функцією соцреалізму було «заміщення образів реальності утопічними уявленнями про неї», тобто оновлений постсталінський соцреалізм формувався на основі синтезу комунівської утопії й утопічного реалізму як ідеологічної моделі передусім російської культури[1165]. «Утопічний реалізм, — зазначає М. Берг, — дійсно багато в чому відповідав основним інтенціям російської культури, що самовизначається в просторі між утопією і реальністю. Мріючи осягнути реальність, російська культура тяжіла до утопії; на словах прокламуючи любов до реалізму, вона віддавала перевагу тому, що вводило в оману. Реалізм був мрією, утопія здавалася реальністю, тому будь-яка згадка про реалізм потребувала уточнення („критичний“ реалізм, „романтичний“, „фантастичний“, „магічний“ реалізми є різними аспектами цього уточнення). Реалізм був ідеологічною константою російської культури, оскільки сама реальність мала статус марева»[1166]. «Общинний» дух утопічного проекту соцреалізму може бути пояснений також специфікою російської душі, в якій парадоксально поєднується анархо-волелюбна інтенція з общинно-родовою потребою підкорення, що на рівні філософської рефлексії породжує авторитарну патріархальну теорію суспільства з «готовністю людини володарювати й підкорятися владі»[1167]. Потрапляючи під вплив (у тінь) російської культури з органічним імперським постмодерністським станом, тобто з органічним тут шизоїдним механізмом як механізмом розщеплення батьківсько-материнського коду, українська література протягом усього XX ст. хронічно позбувалася принципу реальності, що катастрофічно позначалося на розвитку національного характеру. Так, «Лебедина зграя» В. Земляка — один з найяскравіших творів стихійної химерії — захоплював несвідомих читачів «веселим театром у прозі» (Д. Павличко), натомість не аналізувалося колоніальне блазнювання з його загрозливою семантикою інфантилізацій та перверсій: карнавалізація відсилала до осміювання національного трагічного, зневаги до індивідуального психічного страждання, утверджуючи романтизовану комунівську утопію.

Західна постмодерна химерія, що поставала внаслідок глибинного самоусвідомлення, передбачала філософський синтез національного романтизму (бароко) з реалізмом — психологічним та світоглядним аналізом). Зразком його є міфологізована романістика Д. Р.-Р. Толкієна. У колоніальному прояві українська постмодерна едіповість означала синтез національної несвідомої романтики з чужорідною імперською утопією, тобто вела до химерної псевдоедіповості, як це сталося у 70—80-ті роки, до появи динамічної, безвідповідальної донжуанівської текстуальності замість статично-епічної, «сталінської» (30—50-ті роки). «Залишається тільки пояснити, — звертає увагу О. Ковальчук, — чому драматичні, а часом і трагедійні події зовсім недалекого минулого одягнулись у карнавальні шати, з-під яких то там, то тут проглядає трагедія»[1168]. Психоісторичне пояснення виявляє в українському наївному постмодернізмі 70—80-х років колоніальний симптом романтики як інфантильної несвідомості, яка регресує до материнського об’єкта у пошуках насолоди, за зразком інфантильного Дон Жуана, коли той прагне розмноження насолоди, не подолавши материнський комплекс і будучи одержимим комплексом кастрації щодо символічного батька.

4.3. Реалістична і романтична моделі постмодерного синтезу батьківсько-материнського коду

У романі «Собор» О. Гончара закономірно постала едіпова національна ситуація через проблему несвідомого анархічного руйнування і свідомого аналітичного творення. Очевидно, інтуїтивно передбачаючи небезпеку химерної дезінтеграції національного характеру, О. Гончар під впливом шістдесятницького синівського прориву символом національної деструкції зробив образ анархіста Махна, який в історії може еволюціонувати «і до монарха», і до блазня, і до «комедіанта ярмаркового». Анархії Махна в «Соборі» протиставлена аналітична позиція професора Яворницького, яка символічно виражала потребу у свідомій батьківській мужності. Цю потребу в постмодерні 70—80-ті роки намагалися втілити два найпотужніші письменники-антиподи — П. Загребельний і Вал. Шевчук, їх провідна опозиція на цій стадії може бути прочитана як типово едіпова, що відповідає батьківській реалістичній і синівській романтичній психосемантиці. Вони по-різному синтезують принцип реальності (етичний принцип) і принцип насолоди (естетичний принцип). «Синівська» структура шістдесятника Вал. Шевчука формується як «романтизм — реалізм», а «батьківська» П. Загребельного — як «реалізм — романтизм».

Активізація принципу реальності мала вести до нарощування інтелектуалізму в літературі, репресованого сталінським соцреалізмом. Нарощування інтелектуалізму означало також нарощування мужності, що мало протистояти соцреалістичній тенденції інфантилізації і «тотальної плебеїзації свідомості»[1169]. Інтелектуалізм «як „аполонівська“ форма духовного буття»[1170] мав врівноважити потужну поетичну синівську стихію, яка спонтанно й несвідомо прорвалася в історію української літератури на основі хрущовської відлиги. Інтелектуалізацію прозового мислення маніфестував П. Загребельний. Однак ідеологічно він залишався пов’язаний зі своїм часом, в якому поступово демократизувалася і гуманізувалася соцреалістична утопія. Тому в його творчості формувалася перехідна особистість, яка інтуїтивно прагнула у майбутнє, але світоглядно затримувалася у своєму часі. Оскільки у 60-ті роки відбулося пригадування позиції 20-х років з орієнтацією на психологічну Європу, то серед шістдесятників сформувався стихійний наївний психологізм. П. Загребельний, усвідомивши, що принцип реальності може порятувати психологічний аналіз, маніфестує концептуальне поєднання історії і психології. Його романи про Київську Русь та інші яскраві періоди національної історії — «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983) представили інтелектуальну українську історію як «історію мислячу»[1171] й аристократичну. В інтерв’ю для «Молоді України» (27 травня 1976 року) він казав: «Коли мене питають, що роблять мої герої, я відповідаю: так само, як і я сам, вони шукають істину». Отже, така позиція спрямовувалася на зрілий пошуковий тип художнього мислення.

У сучасному літературознавстві обґрунтовується гіпотеза, що психологічний роман зароджується з тлумаченням образу жінки, що