Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

вносить у художню свідомість сенс складності[1172]. Оскільки роман передбачає дорослу позицію мужності, зумовлену подоланою едіповою ситуацією, що, з явного боку, означає вироблення світогляду, а з прихованого — еротично-сексуальне змужніння, яке дає змогу чоловікові (жінці) осмислювати протилежний світ статі («Чоловік усе життя шукає чогось у жінці, заглиблюється в неї, і ніколи це не набридає. Коли це жінка»[1173], — як стверджує П. Загребельний у романі «Роксолана»), то таке психоісторичне діагностування роману визначатиме і позицію національно свідомого характеру на стадії пошуку постмодерної едіповості. Тобто на стадії, коли у західноєвропейському світі активізується феміністичний імперський світогляд з бажанням деконструювати національну патріархальну державність. За створений Загребельним історичний триптих про «українську жінку на розпуттях історії» — жіночий образ в романі «Євпраксія» (XI ст.), образ султанші в романі «Роксолана» (XVI ст.) та образи сучасних жінок в романах «Гола душа» та «Юлія, або Запрошення до самогубства» — Л. Тарнашинська назве його «першим феміністом» в українській літературі другої половини XX ст.[1174], хоча точніше було б назвати його першим українським «феміністом», оскільки його «фемінізм» опонує імперському світу.

У постшістдесятницькій ситуації, що означила вихід з наївної меланхолійної мужності, є два романи, які відобразили чоловічо-жіночу ситуацію з позиції пошукової постмодерної ситуації: «батьківська» позиція у «Роксолані» (1980) П. Загребельного і «синівська» позиція у «Домі на горі» (1983) Вал. Шевчука.

Імперська постмодерністська тенденція, спрямовуючись проти зміцнення національного характеру, як було сказано, зацікавлена в розщепленні мужності і жіночості в національному світі, адже психічний імперський механізм розщеплення тотально діє на всіх рівнях, спрямованих проти національної соборності. П. Загребельний символічно поселяє українську талановиту жінку Роксолану в жорстокий східний імперський світ, ситуація асоціативно відображає позицію фемінної поневоленої України в садомазохістській Російській імперії. Закономірно, що в епосі постмодернізму західноєвропейське мислення активно рефлексує над проблематикою східного і західноєвропейського патріархату. Жорстокий східний патріархат порівняно з культурним західним європейським спонукає до розбудови різних гіпотетичних конструкцій. Наприклад, американський антрополог М. Джімбутас намагається переконати, що патріархат — органічна структура східного світу, а не західного[1175], тому що європейський світ здавен матріархальний, а кінець європейського матріархату був спричинений вибухом насильства, яке означало вторгнення до західного світу озброєних металом народів, які прийшли зі Сходу і поклали край щасливим часам матріархату. «Тоді як європейські культури мирно жили і досягли правдивого апогею мистецтва й архітектури в 5 тисячолітті до I. X., — пише Джімбутас, — дуже відмінна неолітична культура, з одомашненими кіньми і смертельною зброєю, з’явилася в басейні Волги, в Південній Росії»[1176]. Однак таке гіпотетичне моделювання європейського матріархату є вираженням феміністичної романтичної міфологізації. Адже насправді існували дві протилежні давні моделі патріархату: осілий національний європейський патріархат, заснований на органічній родинній мужній духовності, яка відсилає до десексуалізованого праотця (архетип Бога), і кочовий східний імперський патріархат, що ґрунтується на авторитарній маскулінній завойовницькій силі й відсилає до сексуального потужного праотця (архетип диявола). Саме цей кочовий східний патріархат взято в основу Російської імперії.

У своїх дослідженнях давнини різних народів Леся Українка дійшла висновку, що арійцям як споконвічним європейцям притаманна сформована в родині модель патріахального життя: «Громада їхня теж була подібна до великої сім’ї, та навіть «клан» (рід, племено) їхній був не що інше, як велика родина, а над родиною тією владав старший в роді, а з ним разом рада старших родичів»[1177]. Аналізуючи давньоукраїнські суспільні моделі на основі родинних містерій святого Вечора, святкового племінного Збору та інших фактів, К. Сосенко підтверджував органічність для українців прадавньої патріархальної суспільної моделі[1178].

У постмодерному дискурсі, який піддає критиці авторитарну східну патріархально-імперську структуру, пізнавальний інтерес становить формування едіпової позиції українських письменників. З цього погляду знаковим є роман «Роксолана» П. Загребельного, в якому архетипна українська жінка з потужним батьківським кодом мужності й потужним вітальним материнським кодом привносить у східний авторитарний патріархат (символічно — Османську імперію) жіночу програму розумної деконструкції. У XIX ст. Леопольд фон Захер-Мазох, аналізуючи психологічну відмінність українок від європейських жінок, пророчо проголосив, що у лоні цих жінок «лежить майбутнє» українського народу[1179]. Подібне національне майбутнє пророчо символізує у своєму романі П. Загребельний.

Державницька діяльність Роксолани в романі П. Загребельного продиктована прагненням утвердити лібідозне материнське право проти садистського (імперського) батьківського закону. На цій основі моделюється її кульмінаційний поєдинок з Османською імперією, що символізується як велика поразка і велика перемога свідомої жінки. Авторитарний східний патріархат уособлює кровавий закон Фатіха: при переході влади батька-султана у руки одного з синів, щоб запобігти міжусобним війнам, усе чоловіче покоління Османів, окрім родини нового султана, знищувалося. Щоб виграти свій бій з Османською імперією, Роксолані потрібен духовний син, який порушить батьківський жорстокий закон на користь материнського лібідозного права. Це має бути син, у якого лібідозні імпульси сильніші за деструктивні, потяг до духовності переважатиме над потягом до сексуальності. До влади ідуть два сини — Селім і Баязид. Селіма ніщо не єднає з матір’ю, крім народження: «Байдужий до всього на світі, окрім пиятики і розпусти, з тупим, одутлуватим обличчям, цей червонобородий чоловік не викликав у ній нічого, крім страху й відрази»[1180]. Отже, Селім, навіть не задумуючись, автоматично виконає кривавий закон Фатіха: уб’є свого брата і всіх його маленьких синів, і в нього не здригнеться серце. Лише Баязид послухає свою матір. «Він би не вбивав свого брата, навіть ставши султаном. Адже він такий добрий»[1181], — розмірковує Роксолана, вирішивши у мудропідступній боротьбі за владу передати Османську імперію улюбленому синові. Роксоланою керує бажання у такий спосіб закріпити владу матері, здобувши титул валіде, тобто впливову позицію при патріархальній структурі сина-султана. Адже султанша підкоряється султану, а син-султан підкоряється матері. Якщо здійсниться її мрія, то вона зможе модернізувати патріархат, із кривавого жорстокого світу імперії творити державу сина і матері. В останньому бою Роксолана зрікається чоловіка-ворога заради нового світу, де правитиме духовний син. У любовній структурі «мати-син» психоаналітичне, фройдівське пояснення зазначає, що взаємини матері з сином «найдовершеніші, справді найвільніші від амбівалентності людські взаємини»[1182], «найчистіший приклад незмінної любові»[1183]. Очевидно, на цій лібідозній основі формувалося Шевченкове пророцтво для України — «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі». Тому, попри те, що материнське бажання Роксолани в романі П. Загребельного залишається нездійсненим, воно інтуїтивно озвучує українське бажання в імперському світі.

Чоловічий імперський світ в романі Загребельного постає на основі меланхолійного донжуанівського психотипу (Сулейман), жіночий — на основі характерної для української психотипності мужньої, або фалічної жіночості (Роксолана).

Історично-психологічне розслідування загадки Роксолани П. Загребельним — як їй вдається утверджуватися в авторитарному патріархальному (мусульманському) світі, стати можновладною, не