Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Отака біда. — Алекс подивився на дані «Пелли». — А знаєш, можливо...

— Пильнуй, моряче! І вище голову. Нам підкинули ще гостинців ГТЗ!

Та Алекс і сам це вгледів та й почав робити корекції курсу.

— Оптимістичні лайна кавалки. Мушу відбиватись.

— Чи не сподіваються вони, що ти закимариш?

Перевантаження пінаса робило все і чудним, й незручним. Перейти від пілотського місця до гальюна означало, що Алекс із прем’єр-міністром Марса мають якось протиснутися повз обладунок Боббі. А щоб вона могла туди перейти, треба було послати Сміта у вигнання: в той порожній проміжок, де досі було її крісло, тоді як вона в його невеличкому закапелку вилазила з броні та потім залазила назад до неї. А пропонувати спати позмінно на єдиній койці нікому й до голови не приходило.

Навіть Сміт, показний такий чоловік, був чемний і задумливий з виду. Неагресивний — таке слово спадало на думку. Алекс — десь під час повільної зони — перестав цікавитись марсіянською політикою, то він і не підходив з упередженими судженнями до цього чоловіка з його роллю в тій політиці. Коли ці двоє про щось і говорили, то зазвичай чіпали якісь дрібнички: яка була народна культура на Марсі, коли обидва вони підростали... а Сміт дякував йому й Боббі за їхні зусилля зберегти йому життя... ну, ще розпитував трохи про Ілус, яким він був. Мав іще Алекс враження, ніби Сміт трохи зачудований ним як космічним асом чи що. Тож Алекс подумував про це та й сам чудувався.

Втім, коли Сміт виткнув голову зі своєї каюти, аби сповістити Боббі, що він має особливе повідомлення для Боббі саме від Авасарали, то враження було, ніби це якийсь секретар і йому незручно турбувати своє начальство. Щось і штовхнуло, ніби якось, Алекса запевнити цього чоловіка, що все гаразд і жодних незручностей тут немає, але стримався, аби не спричинити ще більшу того ніяковість.

Боббі подякувала прем’єр-міністрові й на хвильку замовкла. Алекс стежив за ворогом, та за сонцем, та за повідомленнями про наближення кораблів оонівського ескорту, яких усе ще ховала сонячна корона.

— Алексе? — подала розчарований голосок Боббі.

— Що в тебе?

— Не виходить у мене, щоб це повідомлення прозвучало через засоби мого костюма. Не міг би ти подати це на екран для мене? Я б і сама, та...

Він перемкнувся на комунікаційну систему, відкрив віконце на настінному екрані й перекинув туди повідомлення. І з’явилася Крісджен Авасарала. Постаріла, відколи Алекс бачив її востаннє. Де й взялися у неї темні кола під очима, а шкіра посіріла. А її сарі тільки підкреслювало блідість. Але як заговорила, то все тим самим фірмовим своїм голосом.

— Боббі! Мені потрібні всі дані, які ти призбирала, про пощезлі марсіянські кораблі. Знаю: ти скажеш, що вже надала мені все, і я, звісно, довіряю тобі й вірю всьому, що тільки ти скажеш, тратата, тратата, сірі яйка у кота. Але мені воно потрібне. До справи. Маю підтвердження, що двадцять чотири марсіянські кораблі на всіх парусах летять до Кільця. Там і «Баркейт», і ще й пара вантажівок із припасами-прибамбасами. Воно мов невеличкий довболобський флотик у власному соку. Сміт запевняє мене, що цим займається, а це може означати що завгодно, від: він достеменно знає, що діється, але не хоче поділитися зі мною, і до: Марс перебуває в самісінькому розпалі перевороту, а він не бажає мені в цьому зізнатись. Так чи інак, а він загнаний у куток, мов побитий коток.

— Даруйте їй це! — проказала Боббі через плече.

— Та вона й у вічі мені те самісіньке цвікнула, — відказав Сміт.

— Хочете, щоб я зупинив це програвання? — запитав Алекс, але Авасарала ще ж не все сказала.

— Якщо вас переслідують іще якісь кораблі, котрі увійшли до загального числа запроданих тому казна-кому, хто за вами женеться, то я маю про це знати. Якщо ж усі вони є судна ФМРК із щиро марсіянськими військовими екіпажами, то це вже виходить щось геть інше. А позаяк вони не відповідають на наші запити, то мені обов’язково треба зазирнути в їхні вікна. Якщо ти щось замовчуєш — щось чутливе, щось таке, чим тобі незручно поділитися зі мною, — я абсолютно тебе розумію. Твій патріотизм і твоя відданість Марсові були мені колючкою в роздовбаному оці ще від того дня, коли ми з тобою здибалися вперше, але я це поважаю. Це свідчить, що ти добра-­хороша і як вояка, й як особистість, отож час і пора закріпити це цьом-цьом-полюбовно.

— А ще, Натане, якщо й ти це слухаєш (а я певна: таки слухаєш), то я є твій найкращий і єдиний друг. Дай їй дозвіл, щоб поділилася тим, що призбирала, а то, святим Богом присягаюсь, що примушу тебе цапом спокутним скакати в кузові масового виробу пікапа на узбіччі в потойбіччі. Тутечки я з сил вибиваюся, намагаючись порятувати людство, й було б то просто фантастично-феєрично, якби хоч хто-небудь допоміг.

Голос її урвався на останньому слові, й сльози заблищали в її очах. Алекс відчув, як йому здавило в грудях і до горла підкотив марно стримуваний клубок скорботи. Авасарала зробила глибокий вдих, усміхнулась і знов подивилася в камеру. Сердито, тилом руки, втерла очі. От мов підвели вони її.

— Отже. Досить розкидатися словами, мов довболоб палицями. Я люблю, обожнюю тебе, і я жду — не діждуся тебе — і всіх вас там, де зможу дати вам безпеку. Будь обачна. І надішли мені ті довбані дані. Негайно!

Повідомлення скінчилось. Боббі видала довгий, тремкий видих. Алекс був майже певен: якщо озирнеться, то побачить, як вона нишком плаче. Крізь двері долинув Смітів голос.

— Я розповів їй усе, що про них знаю, — сказав Сміт. — Ті кораб­­лі не були зареєстровані як зниклі. І екіпажі на них засвідчені як громадяни Марсу. Але це стосується кораблів фальшивого ескорту. Поки не отримаю повного авдиту військового персоналу й постачальницьких баз даних, я не знатиму, з чим маю справу.

Алекс прокашлявся, перш ніж заговорити.

— Авасарала ніколи й нікому не довіряє повністю, Нате. Не тільки до вас вона так.

— Вона старається, — мовив Сміт. — І становище її вельми непевне. Чуєте мене, сержантко Дрейпер?

Але відповіла йому тривала мовчанка. Коли Алекс оглянувся на Боббі, її вираз обличчя був на замку, а губи зціплені в єдину тонку рису.

— Тільки з моєї власної ініціативи та без