Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Як тільки йому пощастило трохи відірватися від переслідувачів, природа тієї гонитви змінилась. Більше вже не йшлося про те, щоб упіймати втікачів. Алекс не тільки впевнено вів перед, але ще й досі мав під боком сімдесят дві торпеди, що супроводжували «Смугача», мов який хмарний почет. А попереду — вільний шлях до Місяця. Й десь звідтам летіла на­встріч йому підмога. Тож, якщо нічого не завадить, за два дні пасажири «Смугача» мали опинитися в безпеці.

А перед ворогом наразі якраз і стояло завдання: завадити їм, хоч би чим-небудь.

— Маєш іще два ГТЗ в гості, — повідомила Боббі.

— Дуже мило, — похвалив Алекс. — Беру курс на уникнення стрічі. А не хочеш передати їх нашим торпедам?

— Та вже й передала.

Розрахунок ворога був такий, щоб ті вольфрамові снаряди з його гармат точкового захисту прогризлись крізь торпедний супровід «Смугача» на близькій відстані. А на тій відстані, де вони перебували цієї хвилини, були вони чимось середнім поміж запрошенням до екіпажу «Смугача» помилково втелющитися в них і піднятим середнім пальцем руки. Алекс простежив курс прильотного вогню і так скерував дію маневрових двигунів, щоб пірнути вниз і ліворуч — для уникнення ледь закручених арок ворожого вогню, а тоді — вгору й праворуч, аби знову повернутися на первісний свій курс. Ось хмара торпед розступилась, пропускаючи ті снаряди крізь свої газові викиди та боєголовки.

— А за цими йдуть ще які ворожі гостинці? — спитав Алекс.

— Жодних таких, — повідомила за мить Боббі.

— Стеж, щоб не було їх більше, — попрохав Алекс. — Захвилювались наші «друзяки».

— Таке буває з лузерами, — сказала Боббі. Навіть не озираючись, Алекс розчув посмішку в її голосі.

А з купе в задку долинав, у темпі видихів-стаккато, Смітів голос. Навіть порівняно скромний політ за умов однієї g був чимсь утричі більшим за те, до чого призвичаївся цей чоловік. Уже не першу годину він пропалював власні відстані вузьким променем. Час від часу Алекс ловив записані Авасаралині повідомлення, а іноді долинав протягло-теплий чоловічий голос. Певне, з Марса хтось.

Ну, а що «Смугач»? Та цяцька цяцькою. Був колись. Але хоч екрани й були застарілі на десятки літ, вони все ще могли похизуватися наворотами. Алекс так налагодив настінні екрани, аби вони узгоджувалися із зовнішніми камерами, й довкола них розцвів широчезний зоряний ландшафт. Сонце тут було куди більше та яскравіше, ніж коли подивитися з Землі, але рямця екранів стискали його до якоїсь пекучої білини. Рукави Молочного Шляху яріли уздовж екліптики: відстань зм’якшила сяйво мільярдів зірок. А оте торпедне оточення натякало на плавбу серед хмари світляків, а за ними, яскраві, мов сім Венер у земних сутінках, палахтіли шлейфами викиди з дюз кораблів нападників, котрі зичили загибелі пасажирам перегонового пінаса.

Але разом із переслідувачами летіла й Наомі.

Боббі зітхнула.

— А знаєш, якась там тисяча з тих зірок, що сяють у нас за бортом, вона вже ж наша. Ну й що, який це буде відсоток? Три десятитисячних нашої галактики! І за це ми й скузуємось.

— Так ти гадаєш?

— А ти ні?

— Я ні, — сказав Алекс. — Так міркую собі, що б’ємося ми за те, хто прихопить більше м’ясива від загального полювання, а ще — за доступ до водопою. За права парування. За те, хто вірить у яких богів. Хто більше загребе грошей. Звичайні скузування приматів.

— За дітей, — додала Боббі.

— Дітей?

— Атож. Всяк хоче допевнитися, що його/її дітки матимуть кращу долю, ніж їхні батьки мали. Або кращу, ніж дісталася дітям усіх інших. Десь таке щось.

— Ага, либонь що так, — мовив Алекс. І повернув свій особистий екран назад, до тактичних завдань. Вивів останні дані про «Пеллу». Вона все ще тягла за собою прип’ятий до неї химерний, дешевий з вигляду цивільний корабель. І годі було визначити, чи ті щось звідти беруть, а чи туди щось скидають. Принаймні поки що це було єдине судно в складі невеличкої флотилії переслідувачів, котре не мало чисто військового дизайну. Від Наомі більш не надходило жодних повідомлень. І не знав Алекс, чи то був добрий знак, а чи якась проблема, але він не міг утриматися, щоб не перевіряти стан того корабля кожні п’ять хвилин, от ніби хотів позбутися колючки в нозі.

— А про своє дитя чи ти коли згадуєш? — запитала Боббі.

— А я не маю дітей, — признався Алекс.

— Не маєш? А я думала, що маєш.

— Жодного нема, — сказав Алекс. — Знаєш, не було досі жодної нагоди розжитись на нащадка. А чи були, та я не скористався? А як у тебе з цим?

— Не було ще бажання мати дітей, — призналася Боббі. — Мені досі вистачало тої родини, де я знайшлася.

— Ага. Родина.

Боббі помовчала хвильку, а тоді сказала:

— Ти думаєш про неї.

— Маєш на увазі Наомі?

— Ага.

Алекс обернувся до неї, не підводячись із крісла . Обладунок Боббі розкинувся від стіни й до стіни, а двигуни персонального її обслуговування тримали її неначе в обіймах. Глянути — геть розіп’ята. А та рана, що її Боббі видерла в днищі, створювала таке враження, ніби ця піхотинка потрапила в кораблик якраз через ту діру. А в виразі її обличчя дивним чином поєдналися і співчуття, і якась затятість.

— Звісно, я думаю про неї, — сказав Алекс. — Вона ж якраз там і сидить. І, схоже, становище її скрутне. І я ну ніяк не допетраю, які чорти занесли її туди. Сподіваюсь, та кавалерія не забариться порятувати нас отут, а я ж, як це станеться, вже й не знаю, що маю вчинити: чи допомогти їм перемогти «Пеллу», а чи стати на захист Наомі.

— Нелегка в тебе дилема, — погодилася Боббі. — Але ж ми виконуємо свою важливу місію. Маємо приставити Сміта на Місяць. Маємо вистояти нашу вахту.

— Та знаю. Але не можу не думати про це. І знай придумую варіанти, як пригрозити ворогам тими торпедами, що в нас лишились, аби вони злякались і віддали Наомі нам.

— А з тих варіантів є бодай один реальний?

— Жодного, — визнав Алекс.

— Немає нічого гіршого, як виконувати обов’язок, коли це означає