Читати книгу - "11/22/63"

Свою я тримав у руці ще кілька секунд, дивлячись прямо перед собою в нікуди. Заторохтіло у вікно, яке виходило на моє заднє подвір’я. Дощ кінець кінцем обернувся крижаною крупою.

Розділ 16

1

Різдвяна гулянка у тренера Бормана вийшла провальною, і привид Вінса Нолза не прислужився тому єдиною причиною. Двадцять першого числа Боббі Джилл Оллнат втомилася бачити червоний рубець, що тягнувся по всій лівій половині її обличчя аж до лінії щелепи, і проковтнула жменю маминих сонних пігулок. Померти вона не померла, але дві доби провела в Меморіальному шпиталі Паркленд, у тому самому, де потім відлетять душі і президента, і його вбивці, якщо я не зміню стан речей. У 2011 році там мусять вже бути ближчі лікарні — майже напевне у Кіліні, можливо, навіть у Раунд-Гіллі, — але того єдиного року, коли я вчителював на повну ставку в ДКСШ, їх там не існувало.

Вечеря в «Сідлі» також не видалася гарячою. В ущерть повному ресторані було по-святковому весело, лунали різдвяні заздоровниці, але від десерту Сейді відмовилась і рано попросилася додому. Сказала, що розболілася голова. Я їй не повірив.

На новорічному благодійному балу з танцями у Грейнджі № 7 було трішки краще. Там грав бенд з Остіна, що звався «The Jokers», ці хлопці дійсно вміли завдати драйву. Ми з Сейді танцювали під провислими, заповненими повітряними кульками сітями, аж поки нам не запекло підошви. Опівночі «Джокери» заграли «Давним-давно»[458] в стилі «Венчерз»[459], і лідер гурту закричав: «Нехай виповняться всі ваші мрії у році одна тисяча дев’ятсот шістдесят другому!»

Навкруг нас, спускаючись, попливли повітряні кульки. Ми вальсували, я поцілував Сейді і побажав їй щасливого Нового року, проте, хоча вона залишалася жвавою і сміялася весь вечір, я не відчув радості на її вустах.

— І тобі також щасливого Нового року, Джордже. Можна мені склянку пуншу? Я дуже спрагла.

Довжелезна черга вишикувалася до вази з пуншем зі спеціями, трохи коротша до пуншу без спецій. Я начерпав до діксі-кварти[460] суміші з рожевого лимонаду й імбирного еля, але коли повернувся з питвом туди, де залишив Сейді, її там вже не було.

— Гадаю, друже, вона вийшла надвір, подихати свіжим повітрям, — сказав Карл Джакобі. Він був одним з чотирьох учителів-прикладників у нашій школі і, либонь, найкращим, але тієї ночі я не підпустив би його до жодного механізму чи інструмента ближче, ніж на двісті ярдів.

Я подивився серед курців під пожежним виходом. Сейді серед них не було. Я пішов до «Санлайнера». Вона сиділа на пасажирському сидінні, розкинувши свої пишні спідниці аж на приладову панель, хтозна, скільки там на ній було піддягнено тих нижніх спідничок. Вона курила і плакала.

Я сів до машини і намагався її обняти.

— Сейді, що з тобою? Що з тобою, серденько? — Так, ніби я сам не знав. Ніби я не знав уже досить давно.

— Нічого. — Плач подужчав. — У мене отой жіночий період, і все. Відвези мене додому.

Звідти було всього три милі, але та поїздка здалася дуже довгою. Ми не говорили. Я завернув на її під’їзну алею і вимкнув двигун. Вона перестала плакати, але, як і перше, мовчала. Мовчав і я. Іноді тиша може бути втішливою. Ця відчувалась мертвотною.

Вона дістала з сумочки пачку «Вінстона», подивилася на сигарети, потім поклала їх назад. Дуже гучно клацнула застібка. Поглянула на мене. Волосся темною хмарою обрамляло білий овал її обличчя.

— Ти нічого не хочеш мені сказати, Джордже?

Щонайбільше мені хотілося сказати їй, що насправді мене звуть не Джорджем. Мені поступово збридилося це ім’я. Я його вже майже ненавидів.

— Дві речі. Перша: я тебе кохаю. Друга: я не роблю нічого, чого мав би соромитися. О, додам до другого пункту: нічого, чого мала б соромитися ти.

— Добре. Це добре. І я тебе кохаю, Джордже. Але тобі я хочу дещо сказати, якщо ти мене вислухаєш.

— Завжди готовий слухати, — але мені стало лячно за неї.

— Все може залишатися, як було… поки що. Поки я ще заміжня за Джоном Клейтоном, нехай навіть це лише на папері і наші шлюбні стосунки ніколи не були насправді реалізовані, є речі, про які, як мені здається, я не маю права питати в тебе… чи про тебе.

— Сейді…

Вона прикрила мені губи пальцями.

— Зачекай. Але я ніколи більше не дозволю жодному чоловіку класти до мене в постіль швабру. Ти мене розумієш?

Вона швиденько поцілувала те місце, де щойно були її пальці, і кинулась по доріжці до своїх дверей, нашукуючи дорогою ключі.

Ось так почався 1962 рік для чоловіка, котрий називав себе Джорджем Емберсоном.

2

Перший день нового року зайнявся ясним і холодним світанком, прогноз у «Вранішньому фермерському огляді» погрожував морозним туманом по низинах. Дві начинені жучками лампи були сховані в гаражі. Одну з них я поклав до машини і вирушив у Форт-Ворт. Гадаючи, що, якщо й нагодиться день, коли може вщухнути вбогий карнавал на задрипаній Мерседес-стрит, то це саме сьогодні. І я виявився правий. Там було тихо, як… авжеж, там було тихо, як у мавзолеї Трекерів, коли я затягував до нього труп Френка Даннінга. Перекинуті триколісні велосипеди й забуті ляльки валяються на лисих ділянках перед будинками. Якийсь гульвіса кинув біля свого ґанку більшу іграшку — монструозний старий «Меркурій»[461]. Двері машини так і залишилися відкритими навстіж. На немощеній ґрунтовій дорозі де-не-де валялися стрічки серпантину, а по рівчаках повно пивних бляшанок, переважно з-під «Самотньої зірки»[462].

Я кинув погляд на № 2706 і не побачив нікого, хто міг би дивитися з великого фасадного вікна, але Айві була права: звідти відкривалася чудова перспектива на вітальню буднику № 2703.

Машину я загнав на бетонні колії, що правили тут за під’їзну алею, немов мав повне право перебувати в колишньому домі нещасної родини Темплтонів. Дістав лампу і новенький ящичок з інструментами і підійшов до передніх дверей. Неприємна мить настала, коли відмовився обертатися ключ, але він був просто новим. Змочений слиною та трохи порозхитуваний в замку, він провернувся, і я увійшов досередини.

Там розміщувалось чотири кімнати, якщо враховувати ванну, видну крізь двері, що зависли прочинені на одній цілій завісі. Найбільшим приміщенням була поєднана з кухнею вітальня. А далі дві спальні. У більшій на ліжку не було матраца. Я згадав, як мені сказала тоді Айві: «Бу’е, як той субака, шо його везуть із собою у відпустку, нє?» Стіни у меншій спальні, де крізь ветхий тиньк прозирала