Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

зробили й до застороги Наомі, та, нічого не знайшовши, мало не погинули від свого власного недогляду. Треба казна-скільки разів перевіряти-переглядати все-все, аби отримати нарешті певність: нічого не пропущено, все в нормі. Віднині — й надовго, і то чи не назавжди, він піддаватиме сумніву і це, й те, і перете. А доти ж був який у всьому впевнений! Наразі він обурювався і гнівився через захитану свою віру й довіру.

Засумнівався навіть, чи й досі він думає про «Росинанта».

— Та годі вже! — звелів він сам собі, скидаючи з себе реміняччя. — Піду та добуду собі якоїсь кави. А ви ж, людоньки, глядіть мені, ніц не поламайте! А вже як уломите що, то дайте мені знати.

Хоровий їхній відгук: «Так, капітане!» чомусь засмутив його. «Тю! Не втямили, що я пожартував?» Невже такі невпевнені, що й віджартуватись несила? Цим своїм формалізмом цей молодий-­зелений екіпаж тільки зміцнив у ньому відчуття «несвого корабля».

Він знайшов Фреда в камбузі. Старий полковник щось наговорював у свій ручний термінал: записував повідомлення, і то явно для Андерсона Доуза. Голден тихенько добув свою каву, у проміжку між Фредовими «лініями комунікації» та «глибоким браком довіри». Коли Фред докінчив своє послання, то згорнув руки на грудях і задивився в кавний бік.

— І я б ковтнув одну. Із вершками, без цукру.

— Вже й вариться, — відповів Голден. — Є новини?

— Два кораблі з первинного марсіянського ескорту здалися.

— Серйозно?

— Були вони задалеко від битви, а потім їх і підбили. Не до вподоби мені таке, але я не хотів би складати всю вину на їхніх командирів.

— Чи це уява моя так розгулялась, а чи й справді ці людці підносять нам наші зади на тарілці? — спитав Голден, несучи дві чашки кави до стола. — Чи вони справді молодці, а чи нам запхнули в нутро куди більше гидоти, ніж я гадав?

Фред сьорбнув кави.

— А ти чув коли щось про битву при Гавгамелах?

— Ні, не чув, — признався Голден.

— Там Дарій Третій, імператор Персії, мав під своєю рукою двісті тисяч вояків. Бактрійців, арахосіян, скитів. Навіть греків-найманців. А супроти нього — лише тридцять п’ять тисяч македонців, на чолі з Александром Македонським. Александром Великим. На кожного македонця припадало по п’ять персів, тож їх мали б легко перебити. Але Александр відтягнув так багато персів на фланг, що посередині перських лав утворилася прогалина. Александр наказав своїм людям вишикуватися клином і, повівши вперед свою кавалерію, здійснив прорив та й пішов просто на імператора. Зобабіч стояли величезні ворожі сили. Але це нічого не важило, бо він бачив, як можна дістати Дарія. Александр угледів щось таке, чого не добачив ніхто інший. Оці людці? Ця невеличка фракція ОПА? А ми — це ж і Земля, й Марс, і я. Нас куди більше, ніж їх. І зброї у нас незмірно більше. А все це сталося тому, що хтось добачив таку можливість, якої не укмітив більш ніхто. Вони ж набрались зухвалості вдарити там, де нікому й не снилася можливість нападу. Ось вона, сила сміливої зухвалості. І коли якийсь полководець є небезталанний та розумом дужий, то його загін і повалить супротивника на спину та й не дозволить зіп’ястися знову на ноги.

— Гадаєш, такий у них задум?

— Мав би такий задум бути моїм, — сказав Фред. — Тут хтось грає не в ту гру, щоб заволодіти лише всім Поясом, а чи супутниками Юпітера. Тут хтось намагається все-все загребти самому собі. Геть усе. Тут потрібен якийсь такий різновид розуму, котрий би сягнув успіху в чомусь подібному. Харизма, блиск, дисципліна. Знайшовся Александр, то й чом би йому не стати Великим?

— Кажеш таке, що трохи аж зневіру викликає, — визнав Голден.

Фред підніс угору свою чашку. Збоку там усе ще видніло напівзатерте ім’я, в червоно-чорних літерах: ТАЧІ. Стільки стиралось, таким довготривалим ужитком, а таки не стерлося цілком. Досі не...

— Нині я краще розумію, як почувався Дарій, — провадив Фред. — Мавши таке становище, таку владу й перевагу. Надто коли гадаєш, ніби знаєш, як спрацьовують війни. Це тебе засліплює так, що перестаєш помічати очевидне. А як і розгледиш ті очевидні речі, то лиш запізно, бо на тебе вже й пре македонська кавалерія, і всі її списи націлено на тебе. Але ж не так програв Дарій.

— Не так? Ти ж так розповів цю бувальщину, що вийшло: саме так він і програв!

— Та ні. Він утік.

Голден іще посьорбав свою каву. Від екіпажевих кают долинав гомін чужих голосів, нагадуючи йому, що справи кепські. Що звичні параметри минулого поламались і хтозна, чи повернуться вони назад.

— Ну, а якби він не втік, то тут і був би йому ґиґ. Александр убив би його.

— Мо’, й убив би. Або Дарій зумів би відбити Александрову атаку. А коли б він загинув у бою, то його військо, з горя й люті, могло б просто розтоптати Александровий невеликий загін. Смерть імператора не обов’язково означає й кінець імперії. От дивлюсь я на Землю й на те, що її спіткало. На Марс погляну. На те, що спіткало Тайко і, боюсь, чи не спіткало й Медіни. І бачу Александрів клин, що, пробивши лави, націлився на мене. Таке саме потрясіння, що в Дарія було, такий самий жах. Страх. Але ж я не Дарій. Ані Крісджен Авасарала ним не є.

— То ти не віриш, що ми пропали?

Фред посміхнувся.

— Я ще не знаю, що й думати. І не знатиму, поки не довідаюсь більше про нашого ворога. Але, роззираючись, що було там, в історії, можу тільки сказати, що існувало більше таких людей, котрі мали себе за Александрів Великих, аніж тих, що насправді були ними.

Розділ тридцять сьомий. Алекс

Вони пропалювали собі шлях крізь порожнечу, а ворог щодуху гнався за ними. Летіли до Сонця, а переслідували їх чотири «марсіянські» кораблі, зафіксувавши приціл на приводі «Смугача». Решта — двоє суден ворога — лишилися битися з головними силами ескорту прем’єр-міністра Марса. Дві третини нападників покинули поле бою, аби наздогнати Алексів кораблик. Алекс тільки сподівався, що цим дозволить капітанці Чудгарі трохи полегшено зітхнути. А більш нічим він їй і не міг, власне, допомогти. Хіба ще спостерігати й сподіватись.

Протягом перших кількох годин усе зводилося до шалено швидкісного гону й уникання ударів.