Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

Повертаючись, місіс О’Дауд узяла з собою молитовник і славнозвісний том проповідей свого дядька-декана, який вона не забувала читати кожної неділі, може, не все розуміючи - бо декан був людиною вченою і любив уживати латинські вислови,- зате дуже врочисто, виразно і загалом досить правильно вимовляючи довгі, чужі їй слова. «Скільки разів слухав ці проповіді мій Мік,- думала вона,- коли я читала їх у нашому затишному гніздечку. Місіс О’Дауд вирішила й цієї неділі щось прочитати з книжки своїй пастві, тобто Емілії і пораненому хорунжому. Така сама відправа того дня і тієї години відбувалася в двадцяти тисячах церков, і мільйони британців та британок навколішки просили у Всевишнього заступництва.

Вони не чули гуркоту, який стривожив нашу невеличку паству в Брюсселі. Саме коли місіс О’Дауд розчуленим голосом читала проповідь, загриміли гармати Ватерлоо ще дужче, ніж ті, що схвилювали їх два дні тому.

Джоз, почувши той страхітливий гуркіт, вирішив, що він більше нездатен витримувати цього ненастанного жаху і негайно ж поїде звідси. Він увірвався до кімнати пораненого, де наші друзі якраз перестали молитися, і звернувся до Емілії з палким закликом.

- Я більше не можу витримати цього, Еммі! - вигукнув він.- І не хочу! Ти мусиш їхати зі мною. Я придбав двох коней... байдуже, за яку ціну... ти повинна зібратися і їхати зі мною. Ти сядеш позад Ісидора.

- Хай мене бог простить, але ви таки боягуз, містере Седлі,- мовила місіс О’Дауд, відклавши книжку.

- Кажу тобі, Еміліє, їдьмо! - вів своєї Джоз.- Не слухай її! Чого нам чекати тут, щоб нас порізали французи?

- Ви забуваєте про *** полк, шановний,- озвався з ліжка юний Стабл, поранений герой.- І... і ви ж не залишите мене, правда, місіс О’Дауд?

- Ні, голубе,- відповіла та і, підійшовши, поцілувала хлопця.- Тебе ніхто не скривдить, поки я біля тебе. Я не рушу з місця, доки не матиму наказу від Міка. Та й гарний би я мала вигляд, якби всілася на коня позад такого молодця!

Уявивши собі таку картину, хворий на ліжку засміявся, і навіть Емілія всміхнулась.

- Я запрошую не її! - крикнув Джоз.- Не цю... цю ірландку, а тебе, Еміліє. Кажи нарешті, їдеш ти чи ні?

- Без чоловіка, Джозе? - мовила сестра, вражено дивлячись на Джозефа і подаючи руку місіс О’Дауд.

Терпіння Джозове урвалося.

- Тоді бувайте здорові! - вигукнув він, люто помахав кулаком і хряснув за собою дверима.

Цього разу він справді наказав служникові вивести на подвір’я коней і сів на одного з них. Місіс О’Дауд почула цокіт копит, коли вони виїздили з двору, і, визирнувши у вікно, сказала кілька зневажливих слів на адресу бідолашного Джоза. Той їхав вулицею в супроводі Ісидора, що був уже в кашкеті з галунами. Застояні за кілька днів коні шпарко рвалися вперед. Джоз, незграбний і боязкий вершник, мав у сідлі не дуже гарний вигляд.

- Еміліє, люба моя, глянь, він зараз вженеться у вікна готелю. Зроду не бачила такого ведмедя.

Тим часом наші вершники пустилися легким чвалом і зникли на вулиці, що вела до тракту на Гент. Місіс О’Дауд переслідувала втікачів вогнем свого сарказму, поки їх було й видно.

Цілий день, з ранку й до смерку, не змовкали гармати. Вже зовсім стемніло, коли стрілянина раптом ущухла.

Ми всі читали, що відбулося того дня. Та розповідь завжди на устах у кожного англійця; і нам з вами, що були дітьми, коли велику битву під Ватерлоо виграно й програно, ніколи не набридало слухати й розповідати про цю славетну подію. Згадка про неї і досі ятриться в грудях мільйонів земляків тих сміливців, що того дня зазнали поразки. Вони палко чекають нагоди помститися за приниження своєї батьківщини, і коли б якась наступна сутичка закінчилась їхньою перемогою, вони, в свою чергу, зраділи б, а нам дістався б проклятий спадок ненависті й люті. І не буде кінця так званій славі й ганьбі, не буде кінця різанині - вдалій то для одних, то для других,- між двома відважними націями. Минуть сторіччя, а ми, французи й англійці, будемо й далі вихвалятися і вбивати одні одних, хоробро виконуючи диявольський кодекс честі.

Усі наші приятелі брали участь у цій великій сутичці і билися, як належить чоловікам. Цілий день, поки жінки молилися за десять миль від поля битви, безстрашна англійська піхота зустрічала й відбивала шалені атаки французької кінноти. Ворожі гармати, гуркіт яких чутно було в Брюсселі, нищили лави англійців, падали вбиті, але ті, що лишилися живими, ще завзятіше ставали плече до плеча. Надвечір ненастанні атаки, які вони так мужньо зустрічали й відбивали, почали слабнути. Або французи мали ще якихось ворогів, крім англійців, або готувалися до останнього удару. І ось нарешті той удар почався: на пагорб Сен-Жан рушили колони імператорської гвардії, щоб одним ударом змести англійців з височини, яку ті тримали цілий день; незважаючи ні на що, немов не чуючи гуркоту артилерії, що метала на них смерть з англійських позицій, темні хвилясті колони підступали все ближче. Вони вже майже досягли вершини, коли раптом почали вгинатись і розпадатися. Тоді спинились, усе ще грудьми до пострілів. І тут англійські полки ринули вперед зі своїх позицій, звідки ворогові так і не пощастило їх вибити, а гвардія повернулась і кинулася тікати.

У Брюсселі вже не чутно було стрілянини - англійці переслідували ворога на багато миль далі. На поле битви і на місто спустився морок; Емілія молилася за Джорджа, а він лежав долілиць мертвий, з простріленим серцем.

Розділ XXXIII
У ЯКОМУ РОДИЧІ МІС КРОУЛІ ДУЖЕ ТРИВОЖАТЬСЯ ЗА НЕЇ

Хай ласкавий читач згадає, що, поки армія після кількох героїчних битв у Фландрії посувається вперед, щоб захопити прикордонні фортеці і вступити до Франції, в Англії мирно живе кілька осіб, пов’язаних із нашою повістю, що теж претендують на увагу літописця. Під час цих битв і страхів стара міс Кроулі мешкала в Брайтоні, і великі події не вельми її хвилювали. Але, безперечно, ті великі події зробили трохи цікавішою пресу, і Брігс читала їй уголос «Газету», в якій на почесному місці було згадано про