Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

яким іти було набагато ближче, вперше зачинено, очевидно через те, що всі пасажири сходили, а тому, що раніше хлопець бував тут тільки раз чи двічі й завжди не сам, то йому довелось довго плутати якимись сходами та покрученими коридорами, поминути порожню залу, в якій самітньо стояв письмовий стіл, і врешті він остаточно заблукав. Розгублений, не бачачи ані живої душі, тільки чуючи весь час над собою човгання тисячі ніг пасажирів і звідкись здаля, ніби чийсь подих, останні оберти машин, що вже зупинилися, він почав, не роздумуючи, грюкати в перші ж невеличкі двері, біля яких, блукаючи, опинився.

— Та вони не замкнені, — озвався голос зсередини, і Карл, полегшено зітхнувши, відчинив двері.

— Чого ви грюкаєте, як навіжені? — спитав велетенський чоловік, майже не глянувши на Карла. Десь із люка під стелею падало тьмяне, давно вже використане вгорі, на судні, світло в жалюгідну комірчину, де стояло ліжко, шафа, крісло і майже впритул до них, ніби в’язень, стояв чоловік.

— Я заблукав, — сказав Карл. — Судно страшенно велике, в дорозі я якось не помічав цього.

— Так, це ви правду кажете, — мовив чоловік, не перестаючи вовтузитись із замком маленької валізки: він знову й знову стискав його обома руками й слухав, як клацає гачечок.

— Та заходьте ж сюди, — вів далі чоловік, — не стояти ж вам за дверима.

— А я не заважатиму? — спитав Карл.

— Чого б це ви заважали!

— Ви німець? — спробував ще застрахуватися Карл, бо він багато чув про небезпеки, які загрожують прибульцям в Америці, особливо від ірландців.

— Німець, німець, — сказав чоловік.

Карл ще й досі вагався. Тоді чоловік несподівано схопив за клямку і, рвучко зачинивши двері, вштовхнув Карла ними в комірчину.

— Не люблю, коли до мене заглядають через поріг, — сказав чоловік, знову беручись до своєї валізки. — Бігає кожний і зазирає. Тут хоч кому терпець увірветься.

— Але ж коридор зовсім порожній, — сказав Карл; йому було незручно стояти притисненому до спинки ліжка.

— Зараз порожній, — мовив чоловік.

«Та ж ідеться про зараз, — подумав Карл. — З ним важко говорити».

— Лягайте на ліжко, там більше місця, — сказав чоловік.

Карл спробував перебратися на ліжко; спочатку нічого не виходило, і він голосно засміявся, але врешті він таки опинився на ньому й одразу ж вигукнув:

— О Боже, я зовсім забув про свою валізку!

— А де ж вона?

— На палубі, я залишив її біля одного знайомого. Як тільки його звати? — І Карл витягнув із спідньої кишені, що її мати пришила йому на дорогу до підкладки піджака, візитну карточку. — Бутербаум. Франц Бутербаум.

— Вам дуже потрібна валізка?

— Звичайно.

— То навіщо тоді ви оддали її чужій людині?

— Я забув унизу свою парасольку й побіг по неї, а валізку не хотів із собою тягти. Потім ще й заблукав.

— Ви їдете самі? Без нікого?

— Так, сам.

«Треба, либонь, триматися цього чоловіка, — майнула в Карла думка, — де я зараз знайду кращого товариша!»

— І тепер ви ще й залишились без валізки? Про парасольку вже годі казати.

Чоловік сів на стілець, ніби справи Карла нарешті трохи зацікавили його.

— Однак я вірю, що валізка не пропала.

— То добре діло — вірити, — сказав чоловік, завзято чухаючи коротку темну густу чуприну. — На кораблі в новій гавані нові й звичаї. У Гамбурзі Бутербаум, можливо, й стеріг би вашу валізку, але тут, очевидно, ні від нього, ні від валізки й сліду не лишилося.

— Коли так, то мені треба зараз же виглянути нагору, — мовив Карл, озираючись, як би йому вибратись.

— Та сидіть уже, — сказав чоловік і стусаном у груди, досить таки брутально, повернув його на ліжко.

— Чого це я маю сидіти? — сердито спитав Карл.

— А тому, що бігти туди немає глузду, — відповів чоловік. — За хвильку я теж ітиму, от і підемо разом. Валізку або вкрали, тоді лиху не зарадиш, або ваш знайомий залишив її, тоді що менше буде на судні людей, то швидше ми її знайдемо. Те ж саме з парасолькою.

— Ви орієнтуєтесь на кораблі? — недовірливо спитав Карл і, хоч міркування, що на порожньому судні легше знайти речі, було переконливе, він запідозрив у ньому якийсь прихований зміст.

— Я ж корабельний кочегар, — сказав чоловік.

— Ви кочегар! — радісно вигукнув Карл, ніби це перевершило всі його сподівання, і, спершись на лікті, пильніше глянув на чоловіка. — Просто каюти, де я спав із словаком, містився люк, крізь який можна було заглянути в машинний відділ.

— Так, я там працював, — підтвердив кочегар.

— Мене завжди цікавила техніка, — вів далі Карл, докінчуючи свою думку, — і я, напевно, пізніше став би інженером, якби не треба було їхати до Америки.

— Чого ж вам треба було їхати сюди?

— Ет, не варто згадувати! — махнув рукою Карл, посміхаючись кочегарові, ніби прохаючи його бути поблажливим навіть до того, в чому він не признався.

— Якась причина мала бути, — сказав кочегар, і не зрозуміло було, чи він вимагав, щоб Карл розповів про неї, чи відмовлявся слухати.

— А тепер я міг би стати й кочегаром, — вів далі Карл. — Моїм батькам зараз зовсім байдуже, ким я буду.

— Моє місце звільняється, — сказав кочегар і, ніби наново усвідомивши це, засунув руки в кишені зім’ятих, схожих на шкіряні, іржаво-сірих штанів і простягнув ноги на ліжко. Карлові до велось відсунутися до стіни.

— Ви залишаєте судно?

— Атож, завтра беру ноги на плечі і йду.

— Чому? Вам тут не подобається?

— Такі склались обставини. Не завжди доводиться вибирати, подобається тобі десь, чи ні. А втім, ви правду сказали, мені тут таки не подобається. Ви, мабуть, не думаєте насправді стати кочегаром, однак саме ним стати найлегше. Але я вам аж ніяк не раджу. Коли ви в Європі хотіли вчитися, то чому тут не хочете? Американські університети набагато кращі за європейські.

— Може, й так, — сказав Карл, — але мені майже нізащо вчитися. Щоправда, я про когось читав, що він удень працював у крамниці, а ночами вчився, аж поки став доктором і, здається, бургомістром, однак на це треба великої витримки, еге ж? А в мене вона навряд чи є. Крім того, я був не дуже добрий учень, розлука з школою не особливо засмутила мене. Та й вимоги у тутешніх школах, либонь, ще вищі. Англійської мови я майже зовсім не знаю. І взагалі мені здається, що тут до чужинців ставляться дуже неприязно.

— І ви вже помітили це? Ну, тоді все гаразд. Такі люди мені до вподоби. Гляньте-но: ми на німецькому кораблі, що ходить по лінії Гамбург — Америка, то чому ж тут не самі