Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Ваша честь, це не рівнозначний обмін! — Джин підскочив до судді й заговорив півголосом — і той скривився від очевидного порушення етикету. — Позивач пропонує порушити базовий принцип судочинства: той, хто захищається, говорить останнім. 

Я не поспішаючи підвівся й розміреним кроком підійшов до суддівської кафедри. 

— У відповідача була сотня років підготуватися до того, що хтось із людей схоче розірвати укладений із ним договір. У мене ж — тільки дві години після моєї появи тут і перед засіданням. Моя пропозиція справедлива. 

— Так візьми додатковий час, — заперечив Саатчі. 

— Сотню років? 

— Досить! — суддя встав, голос його заповнив увесь зал, а пітьма в його очах стала ще глибшою. 

Навіть присяжні зачаїли подих. 

— Вищий справедливий суд вважає справедливою вимогу відповідача. Оголошую перерву. Після неї перейдемо до заключного слова. Якщо ми сперечаємося про п’ять хвилин, то й воно хай буде коротким. Присяжні можуть залишитися на місцях. 

І він нарешті стукнув молотком. 

Заключне слово. Сіль у коронній страві, єдина лавка в тіні каштана на залитій спекою площі, бігунець у блискавці теплої зимової куртки, соло скрипки на пероні вокзалу. Кульмінація фаху. Часом саме заради нього стають адвокатами. І опинившись на смертному одрі, дивлячись в очі вічності, ми згадуємо коханих, мрії, що не збулися, — і заключні слова. 

Так би й було, аби я народився в країні, де правосуддя працює й заключне слово щось означає. Але ми не обираємо ґрунту, у який опускають насінину. Тому опинившись на смертному одрі, я не знайду жодного заключного слова, про яке хотілося б пам’ятати. 

Якщо таким не виявиться оце. 

Заключне слово в найзначнішому суді, на якому мені доводилося бувати, з найбільшою ставкою, яку мені доводилося ставити на ігровий стіл. 

Судовий виконавець провів мене в кімнату, сусідню з залою засідань. Його колега супроводжував Саатчі. Перш ніж щезнути за своїми дверима, джин знайшов мене поглядом і — здалося мені — підморгнув. 

Кімната виявилася круглою, як юрта. Точно по центру — столик на високій ніжці, на ньому — стос чистого паперу й тонко загострені олівці. Заповнені сірими фоліантами шафи від підлоги й до самісінької стелі. Стільця немає. Та хіба він потрібен у місці, де не відчуваєш ваги власного тіла? Чого мені бракувало — то це вікна. Не для нового краєвиду в свою колекцію — у такі хвилини не має значення, куди воно виходить, досить, щоб було видно краєчок неба. 

Я взяв олівець. Прямокутник із довгим підвіконням. Термометр із зовнішнього боку. Стріли тополь. Мотузка для білизни — від дерева до балкону. Силуети інших багатоповерхівок. Таким був краєвид із мого вікна того дня, коли я отримав власний дім. І, звісно, безкрає небо. 

Здавалося б, я мав думати над прикінцевою промовою, а не вимальовувати простим олівцем перисту хмару. Але всі ідеї розліталися мильними бульками — спіймаєш одну, а вона зостається в руках мокрою плямою. 

Про що б ми не говорили, ми завжди говоримо про боротьбу світла й пітьми, але, боюся, у цьому чорно-білому суді все буде інакше. На цьому суді ми говоримо про час, і Саатчі спробує переконати присяжних у тому, що він мав право забрати мої п’ять хвилин. 

А чи я сам упевнений у протилежному? 

Не найкращий момент, щоб резюмувати своє життя, але з іншого боку — коли я ще буду настільки чесним перед собою? 

* * * 

Саатчі розстебнув піджака, поли якого миттю розійшлися, а його постать заповнила всю залу. Присяжні зосередилися. Вони нудьгували під час вимушеного очікування, тож навіть байдужий до всього алкоголік мав нині збадьорений вигляд, наче щойно похмелився. 

Саатчі заговорив на тон нижче, ніж виступав до цього. І я зрозумів, що він приберіг цей тон — тон мудрого ментора, з яким погоджуєшся без заперечень, — спеціально для заключного слова. 

— Уся суть нашої суперечки — в тому, чи міг я забрати в людини п’ять хвилин. І тому ми говоритимемо з вами про час. 

Про час і призначення. 

Всевишній дарував людині багато цінного: докази її буття, що їх люди нарекли законами фізики, а мали би — дивом; прямий діалог із Творцем або дияволом, який люди назвали мистецтвом; уміння мислити й уявляти; здатність народжувати собі подібних; любов; і, звісно — час. 

Здавалося б, усе просто: якщо хочеш висловити свою пошану Всевишньому — цінуй його подарунки. Люди хочуть догодити Творцеві молитвами, але виявляються богохульниками, нехтуючи найціннішим його даром — часом. 

Час — це гроші, які кожен друкує сам, і кожен сам визначає їхній курс щодо іншої валюти. Було би природно, аби людина прагнула, щоб її курс був якомога вищим, — чи не так? 

Але закони логіки не збігаються з реаліями людського життя. 

Люди вигадують ігри, для яких тепер уже навіть не потрібен партнер, а їхнє виробництво породило величезну індустрію. Вони намертво зав’язли в своїх телефонах. Вони створюють ритуали й церемонії, у яких немає коріння й минулого. Вони дочитують дурні книжки й додивляються нудні серіали. Вони полюбляють довго говорити ні про що. Та найчастіший гріх — вони ходять на роботу, якої не люблять, і не змінюють цієї роботи навіть якщо добиратися до неї доводиться годинами. 

Люди вигадали фрази «скоротати час» і навіть «убити час» і не вважають їх чимось протиприродним. Вони карають за вбивство інших людей, але вважають неввічливим попрощатися з балакуном, який нудними розмовами позбавляє співрозмовника відрізку його власного життя. 

Всевишній дав людям можливість зрозуміти існування безконечності науковим шляхом, але не дозволив їм побачити безконечність у своїй уяві — бо вони мають мислити відрізками. Це нагадування: час безконечний, але не для окремо взятої людини. У окремо взятої людини часу вкрай мало, і скільки їй відпущено — не знає ніхто. Memento mori. 

Однак люди поводяться так, ніби пишуть чернетку свого життя. Наче завтра прийде деміург і скаже: все, ескіз закінчено, тепер живіть по-справжньому — і після цих слів усе зміниться. 

Всевишній дав людям розум, прагнення до мети й розуміння призначення. Кожний із них наділений своїм даром. Один уміє зібрати з поля найбагатший урожай, інший — знаходить рими, яких не дошукався б і штучний інтелект, третій — знає, як допомогти людині розібратися в собі, четвертий виявляється гідним капітаном