Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Невдоволений Саатчі відскочив від присяжних і став біля судді. 

— Ваша честь, — запопадливо почав він, — я хотів би показати нещодавній фрагмент із життя позивача. У ньому він висловлюється про цінність часу. Цей фрагмент — важливий доказ, який я хочу надати Вищому суду. 

Я висловлювався про цінність часу? Саатчі вдалося мене заінтригувати. 

— Така вимога порушує баланс сил, — відповів суддя. — У вас, як у джина й спостерігача збоку, є можливість задокументувати життя людини й вийняти підходящий фрагмент у потрібний момент. А все, що є в людини — це власна пам’ять, а вона дуже ненадійний інструмент. Ви в нерівних умовах. А тому я можу піти на таку поступку, тільки якщо позивач погодиться на це. Взамін у нього з’явиться можливість отримати від суду схвалення на рівнозначну поступку. 

Саатчі дивився на мене з насмішкою, намагаючись зіграти на моєму честолюбстві. Але ні, я не хлопчисько, якого можна взяти на слабо. 

— Вперед, — сказав я. Мені потрібна була поступка, про яку опонент не здогадувався. 

Суддя кивнув, і Саатчі перетворився на справжню динамо-машину. Він підняв руки, неначе атлант, готовий підхопити Земну кулю, і над його головою з’явилася хмара туману. Невдовзі в ній почали проступати чіткі обриси, і зрештою я побачив музиканта Олеся Міцного й хлопчика з гілкою поруч із ним. Присяжні пожвавилися. Рука бабусі знову зажила своїм життям — і сховала годинник Саатчі в торбинку. 

— Запис зроблений два дні тому, цієї середи. Позивач був в одній із подоб, яку отримав за умовами нашого контракту. Далі дивіться самі. 

Картинка зарухалася. 

Хлопчик запхнув у рота кінчик гілки й почав смоктати. «Здлатуйте!» — привітався він із Міцним, який не відразу побачив дитини. «Здрастуй!» — відповів малюкові я вустами Міцного й нахилився до нього. «П’ять хвилин це скіки?» — спитав хлопчик. 

Навіть тепер я не міг згадати, що ж тоді відповів я-Міцний. Суддя мав рацію: ми опинилися з джином у нерівних умовах. Невже йому вдалося загнати мене в пастку? 

«П’ять хвилин — це мало. Це майже нічого, — відповів Міцний малюкові. — Якщо мама відпускала тебе на п’ять хвилин, то треба вже бігти до неї». 

Саатчі смикнув рукою, і картинка застигла. 

— П’ять хвилин — це зовсім нічого. Визнано самим позивачем. А контракт не можна розірвати через «зовсім нічого». У мене все. 

Саатчі кивнув судді й мені — і тріумфально повернувся на місце. Викликаний ним рух повітря розірвав чіткість картинки, і туман почав розсіюватися. Присяжні спостерігали за мною — навіть байдужий до всього парубок, — і в очах декого з них я прочитав невтішний для себе вирок. 

Але ні, Саатчі рано радів перемозі. Це був мій суд. 

— Ти серйозно? — я сплеснув у долоні, як дорослий, спіймавши сусідського шибеника на брехні. — Я навмисно сказав це малому, щоб він повернувся до матері, яка дозволила йому погратися ще п’ять хвилин. Це спроба маніпулювати вами, шановний суд і шановні присяжні. Щоб не бути голослівним, я розкажу, що означали п’ять хвилин у моєму житті. 

Я не знаю своїх біологічних батьків, не знаю їхньої долі та причин, що змусили їх віддати мене до притулку, і не намагався про це дізнатися. Саме у зв’язку з тими п’ятьма хвилинами, які в мене були. 

Уявіть собі хлопчиська, який утік від ровесників і забрів у те крило дитячого будинку, куди вхід дітям заборонений. То був акт бунтарства. Хлопчисько бродив коридорами, ховаючись у отвори дверей, якщо лунали чиїсь кроки, і мріяв про плащ-невидимку. І от: він повернув за наступний поворот і наткнувся на сімейне подружжя, яке чекало прийому біля кабінету директора. 

Вони сиділи тихо, тому хлопчисько їх і не почув. Та він чув про них: це подружжя готувалося всиновити дитину з іншої групи, — такі чутки в дитячому будинку розлітаються миттю. 

Опинившись перед чужими чоловіком і жінкою, хлопчак хотів розвернутися й кинутися навтьоки. Але ж ці п’ять хвилин він був бунтівником. Тому хлопчик підійшов до подружжя, привітався, а потім рушив далі, вдавши, що в нього повно справ. 

Ці п’ять хвилин змінили життя кожного — цього хлопчиська, цього чоловіка з міцними руками, цієї жінки з великим серцем і, звісно ж, тієї дитини, яку вони планували всиновити спочатку. 

П’ять хвилин, шановний суд, це іноді ціле життя. 

— Життя? — стрепенувся Саатчі. — Хіба може розмірковувати про цінність життя чоловік, який збирався позбавити цього життя іншу людину? Якому ці п’ять хвилин потрібні були, аби розпорядитися чужою долею. Який узяв на себе роль судді, — Саатчі круто повернувся на підборах до судді. — Вашу роль. І визнати, що я помилився, розриваючи контракт, — це все одно, що дати мандат на вбивство. Не людині даровано дар вкладати душу в іншу людину, і не їй даровано право забрати її, — тепер він звернувся до мене. — У цій справі все дуже просто. Ти збирався вчинити вбивство. От і все. 

— Тобто ти, джине, стверджуєш, що вбивати неприпустимо? Темний світ цього не вітає? 

Саатчі набрав повітря, щоб заперечити, але нічого не вимовив — він ураз усвідомив, що може вирити яму самому собі. Він сів на місце і вдав, що розглядає папери, які взялися невідомо й звідки. 

Я своєю чергою розвернувся до присяжних. 

— Я виявився людиною, яка стоїть на мосту й дивиться на вагонетку, що мчить під ним. До рейок прив’язані п’ять людей, а поруч зі мною товстун, зіштовхнувши якого я можу зупинити вагонетку й урятувати п’ятьох. Десятиліттями можна було б сперечатися, як я маю вчинити: штовхнути товстуна чи відмовитися від будь-яких дій, — якби не один нюанс. 

Вирішальний нюанс. 

Цей товстун — і є той злодій, який пустив цю вагонетку під укіс. Президент, у тілі якого я перебував, вирішив заради своїх цілей знищити десятки невинних. А тому в цій ситуації в мене вже не було вибору. Моє виховання, мої принципи — та вся історія людської моралі — веде до того, що я зобов’язаний штовхнути злодія під вагонетку і цим урятувати невинних. Тому, опинившись біля вибухового пристрою за п’ять хвилин до того, як я покину його тіло, я не мав іншого вибору крім як штовхнути цього товстуна. 

Я завершив і сів на місце, не піднімаючи очей ні на суддю, ні на присяжних. Було чутно тільки шурхіт паперів на столі судді та цокання ножа — це агресивний підліток перебирав вістрям поміж пальцями. 

— Ну що ж, — сказав суддя. — Гадаю, ми вислухали всі аргументи й контраргументи. Настав час заключного слова. Традиційно починає позивач. Вам потрібен додатковий час для підготовки? Відповідач завинив вам одну уступку. 

— Я б волів використати цю уступку інакше: поміняти черговість виступів. Хай