Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Є й ті, чиє призначення — зекономити час іншим. Недарма їх теж називають творцями. Завдяки їм люди живуть довше, не втрачають днів і місяців у дорозі, передають машинам позбавлену сенсу механічну роботу й отримують натхнення. Але такі творці не правило, а виняток із правил. І єдиний прогрес у ставленні суспільства до них — що їх хоча б перестали спалювати. 

Але якщо творці — виняток, то що тоді — правило? 

Люди без цілей. Люди, які, прокинувшись уранці, не замислюються, навіщо вони прийшли в цей світ і що мають зробити, аби їхнє існування було не марним. Люди, які проводять дні так, наче житимуть вічно. Вони відкладають важливе на потім. Вони вірять, що варто трохи зачекати, і життя їхнє зміниться, — але завтра робитимуть те ж саме, що й учора. Вони роками чекають того, що ніколи не станеться. Вони не дотримуються свого призначення. 

Як ви назвете істоту, якій вручили зерна, але замість ґрунту він розкидає їх по асфальту й уперто сподівається на те, що вони зійдуть? Божевільним. Люди — це божевільні, яким не можна дозволяти розпоряджатися даром часу. 

От я й вирішив не дозволити. 

Ви запитаєте мене: а чи мав я на це право, якщо вже цей дар людям дав не я, а Всевишній? 

Але скажіть, якщо божевільний сіятиме пшеницю в асфальт, ви запитуватимете себе, звідки він її взяв, чи заберете мішок із зерном? 

Тому я й відібрав у цієї людини мішок. 

Саатчі витягнув пальця, пронизавши мене наче списом, і тримав так, поки всі присяжні не обернулися в мій бік. Джин застебнув піджак і повернувся за свій стіл. Але ніхто цього не помітив. Бабуся прошамкотіла щось несхвальне сердитому малому, і той, б’юся об заклад, ледве стримувався, щоб не метнути в мене свого ножа. 

І все одно, подумав я, за сто років бездіяльності можна було передбачити ймовірність суду й підготувати сильнішу промову. 

Я осудливо похитав головою, ніби не вірив власним вухам, що мій опонент зважився на таке нахабство. В іншій ситуації можна було би продовжити лінію, почату супротивником, перетворити його на агресора, який несправедливо образив слабкого. Але зараз треба грати за протилежним сценарієм: присяжні мають побачити, що я — сильніший. А хіба хтось може бути правим, образивши сильного? 

Я став поруч із Саатчі, аби в полі зору присяжних знову опинилися ми обоє. Суддя нетерпляче змахнув рукою, закликаючи нарешті почати. Мене охопив крижаний спокій — урешті-решт, я був тут єдиною кольоровою плямою. І я почав. 

— Мій опонент порушив наш контракт і тепер стверджує, що міг не виконувати своїх зобов’язань, бо люди здебільшого не вміють розпоряджатися часом. Зручна позиція, коли немає інших аргументів. Він називає мене божевільним. Ну що ж, поговоримо про божевілля і, звісно, про час. 

Всевишній дарував нам зміну станів, а ми вигадали час. 

На цьому наша фантазія не вичерпалася: ми розбили час на минуле, теперішнє і майбутнє. Та хіба теперішнє реальне, якщо нереальне те, про що свідчать органи наших чуттів? Ми завжди бачимо предмети не такими, якими вони є зараз, а такими, якими вони були. Адже поки відображення від об’єкта досягне нашого ока, а від нього дістанеться мозку, мине сто мілісекунд. Те ж саме стається, якщо ми бачимо світло зірки, яка вже встигла стати чорною дірою, — різниця тільки у відстані. 

І якщо вже теперішнє — ілюзія, то хіба можна дорікати людям за те, що вони рідко живуть теперішнім, але частіше — минулим і майбутнім? 

Остогидла робота, довга дорога й життя, перетворене на чернетку — усе це через страх теперішнього. Там, у минулому, ще живі ті, кого вони люблять, а самі вони — молодші й успішніші. З майбутнім усе ще серйозніше: їх чекає краща робота, вони зароблять грошей на здійснення своєї мрії, дитина виросте, стане кимось і витягне їх із сірих буднів. А поки що можна терпіти ці будні заради світлого воскресіння, коли вся родина вийде в парк, розстелить простирадло й передаватиме одне одному бутерброди. 

Божевілля? Можливо. 

Яка цьому альтернатива? Мій опонент говорить про мету і призначення. 

Сьогодні бога планування возвели в сонм найвищих божеств, а дотримання призначення — це культ, який усіляко заохочують. Людина має вибрати в цьому житті мету й усі сили та думки присвятити її досягненню, — так каже нам суспільство. Спробуй заперечити, що маєш намір жити інакше, і відповіддю стане поблажлива посмішка, зневага або й остракізм. Людина народжена змінювати світ — говорить нам суспільство, — і якщо вона зайнята не прагненням до цього, значить, витрачає свій час марно. 

Ідіть до дідька! 

Можливо, моєму опонентові й подобається світ, у якому всі дотримуються чітко вивіреного плану й кожен боїться витратити час марно. Але, як на мене, це і є справжнє божевілля. 

Божевілля — це не бути щасливим через стереотипи про час і призначення. 

Божевільні підкидають дітей на руках, ніжать руками пісок на морському березі, сміються в кінотеатрах, летять на крилах, втопивши педаль у підлогу, просинаються опівдні, збирають хлібом залишки вершкового соусу — і при цьому бояться відчути себе щасливими. У дерев’яних балках їхнього будинку завівся жучок, і він підточує його зсередини. Їм здається, що вони відволікаються на стороннє й надто повільно рухаються до мети. Їм здається, що сама мета поступово втрачає обриси. Їх жахає думка, що вони в юності помилилися з призначенням. 

Мій опонент намагається переконати вас, що час — це найцінніший дар Всевишнього. Ні, — відповідаю я. Значимість часу намагаються возвести в абсолют. Якби він був найціннішим даром, то навіщо Всевишній вигадав сон, який віднімає третину нашого життя? І чому інший із украй важливих дарів — Натхнення — неможливо запланувати? 

І хіба можна запланувати щастя? Згадайте будь-який важливий момент свого життя. Ви його планували? 

Ми маємо повною мірою розпоряджатися всіма Його дарами: і любов’ю, і мистецтвом, і щастям батьківства, і нескінченною надією, і, звісно, часом, — але не ставити один дар вище за інші. І тоді ми навчимося бути щасливими зараз. 

І тоді ми перестанемо чути шурхіт жучків у балках, підкидаючи дитину, не замислюватимемося про