Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Сильва прокашлялася. Аріана почула і мовила:

— Далі дозвольте зазнайомити вас, моя королево, з панною Сильвою Сантагар — вона ж сердешна та душі моїй люба подруга Плямиста Сильва.

— Чому вас так кличуть? — запитала Мирцела.

— За ластовиння, ваша милосте, — відповіла Сильва, — хоча прикидаються, що за дідицтво. Я є спадкоємицею Плямистого Гаю.

Наступним був Гарин — довготелесий, смаглявий, довгоносий парубок з круглою нефритовою сережкою в вусі.

— Оце наш жвавий Гарин-сирітка, що здавна звеселяв моє серце, — мовила Аріана. — Його мати була моєю мамкою-годувальницею.

— Я шкодую про її смерть, — відказала Мирцела.

— Вона жива, люба королево, — зблиснув Гарин золотим зубом, якого йому купила Аріана навзамін зламаного. — Князівна хоче сказати, що рід мій походить з сиріток Зеленокрівці.

Мирцела мала досить часу попереду, щоб почути історію сиріток дорогою до річки. Тому Аріана повела майбутню королеву до останнього учасника свого невеличкого загону.

— Останнім, але не за відвагою, представляю вам лицаря Зорепаду, пана Герольда Дейна.

Пан Герольд став на одне коліно. Місячне сяйво блищало у темних очах, якими він незворушно роздивлявся дитину перед собою.

— Я чула про Артура Дейна, — відповіла Мирцела. — То був лицар Королегвардії за часів Навіженого Короля Аериса.

— То був колишній Вранішній Меч. Він мертвий.

— Отже, Вранішній Меч тепер ви?

— Ні. Люди звуть мене Темною Зорею, і я належу не ранкові, а ночі.

Аріана відвела дитину вбік.

— Ви, мабуть, зголодніли. Ми маємо смокви, сир, оливки, солодку лимонну воду. Але не треба їсти чи пити багато. Перепочинемо трохи — та й у дорогу. Пісками мандрувати краще уночі, коли на небі нема сонця. Так воно ліпше для коней.

— І для вершників теж, — додала Плямиста Сильва. — Ходімо, ваша милосте, зігріймося. Вважатиму за честь, якщо ви дозволите вам подавати.

Сильва повела принцесу до вогню, а Аріана побачила коло себе пана Герольда.

— Мій дім налічує десять тисяч років од самого світанку цього світу, — пожалівся він. — Чому ж єдиний Дейн, якого всі пам’ятають — мій покійний брат у перших?

— Бо то був великий лицар, — відповів пан Арис Дубосерд.

— Він просто мав великого меча, — заперечив Темна Зоря.

— І велике серце. — Пан Арис узяв Аріану попід руку. — Благаю про кілька слів наодинці, панно князівно.

— Ходімо.

Аріана повела пана Ариса глибше у руїни. Під корзном лицар носив золототканого жупана з вигаптуваними на ньому трьома дубовими листками свого дому. На голові він мав легкого сталевого шолома з визубреною шпичкою на маківці, огорнутого за дорнійським звичаєм жовтим шаликом. Якби не корзно, його б не відрізнили від будь-якого іншого лицаря. Але корзно те мерехтіло білим шовком, світлішим за світло і легшим за легіт. «Кожен з першого погляду впізнає корзно Королегвардії. Шляхетний дурень, ось ти хто.»

— Що знає дитина про нашу справу?

— Небагато. Перш ніж ми виїхали з Король-Берега, її дядько нагадав дівчинці, що мене призначено її захисником та оборонцем, і що будь-який мій наказ має на меті уберегти її від лиха. Чула вона і ґвалт на вулицях, де закликали до помсти, і зрозуміла, що це не жарти. Дівчинка дуже хоробра і до того ж розумна понад свої роки. Вона зробила все, що я просив, нічого не спитавши.

Лицар узяв Аріану за руку, озирнувся і стишив голос.

— Тобі треба знати ще дещо. Тайвин Ланістер помер.

Звістка застукала її зненацька.

— Помер?!

— Загинув від руки Біса. Намісництво на державі забрала собі королева.

— Та невже?

«Жінка на Залізному Престолі?» Аріана поміркувала хвильку і вирішила, що так воно навіть на краще. Якщо панство Семицарства звикне до правління королеви Серсеї, то й перед королевою Мирцелою легше зігне коліна. Князь Тайвин був небезпечним ворогом; без нього з рештою напасників Дорн якось упорається. «Ланістери вбивають Ланістерів. Як любо та мило.»

— Що сталося з карликом?

— Утік, — відповів пан Арис. — Серсея пропонує княжий титул будь-кому, хто привезе його голову.

У викладеному кахлями внутрішньому дворику, напівсхованому піщаними заметами, він притиснув її до кам’яного стовпа і палко поцілував. Цілунок тривав, ставав дедалі пристраснішим, рука лицаря сягнула до її грудей, а інша ладна була вже задерти спідницю. Але Аріана вирвалася на волю зі сміхом.

— Бачу, коронування королеви розпалює вам кров, мій лицарю. Але часу обмаль. Обіцяю: ми все надолужимо згодом. — Вона торкнулася його щоки. — Перешкод не виникло?

— Хіба що Тристан. Він хотів сидіти коло Мирцелиного ліжка і грати з нею в цивасу.

— Я ж тобі казала — він хворів червоними цятками у чотири роки, а вони бувають лише раз у житті. Треба було прохопитися, що Мирцела підхопила сіру лускачку — тоді б він до неї не потикнувся.

— Малий — ні, але ж маестер твого батька…

— Калеот? — перепитала вона. — Він намагався її побачити?

— Я йому розказав про червоні цятки на її обличчі не раз і не два. Маестер сказав, що зробити нічого не можна — лише дозволити хворобі перебігти своїм шляхом. Дав слоїк масті пом’якшити сверблячку.

Ніхто молодший за десять років ще не помирав од червоних цяток, але для дорослих хвороба бувала смертельною, а маестер Калеот не перехворів на неї дитиною. Аріана дізналася про це, коли сама хворіла у вісім років.

— То й добре, — мовила вона. — Як щодо покоївки? Вона переконлива?

— Якщо зблизька не роздивлятися. Її ж Біс саме тому й вибрав з-поміж безлічі дівчат, навіть шляхетнішого родоводу. Мирцела допомогла закучерявити їй волосся і сама намалювала цятки на обличчі. Вони між собою родичі, хоча неблизькі. У Ланіспорті повно Ланісів, Ланетів, Лантелів, зубожілих Ланістерів, і половина з них має таке саме солом’яне волосся. Вдягнена у Мирцелин халат, з замурзаним маестерською мастю личком… у тьмяному світлі вона б і мене надурила. Важче було знайти чоловіка на моє місце. Дейк найближчий до мого зросту, але гладший. Я вдягнув у свій обладунок Рольдера і наказав не відчиняти забороло. Він на два вершки нижчий за мене, та коли мене поруч не буде, то може, ніхто й не помітить. А він нікуди не подінеться з Мирцелиних покоїв.

— Нам треба лише кілька днів. Опісля принцеса буде вже поза