Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Йовіла питала, але насправді вже знала відповідь; звісно, це була зрада. Не було нічого іншого, що не могли би пробачити дворянам такого звання, особливо, коли це родичі королеви. Ні, вони мали вчинити щось жахливе і фактично непоправне.
– Тут достатньо найменшої незгоди із діями короля. Всього одне сказане невчасно слово, всього один жест, який здався підозрілим – і вас висилають з власної землі і забирають усе, зароблене століттями важкої праці, і за що? За начебто спробу отруїти короля.
Йовіла оторопіла.
– Ти зараз серйозно?
Аніт дивилася на неї із божевільними іскорками в очах і тесаком у руці і явно не помічала логічних прогалин у своїй історії.
– Твої батьки вчинили замах на короля. І після цього їх не стратили, а всього лише відправили у заслання. А титул передали тобі. То чим ти незадоволена?
– Усім! Ненавистю королеви, тим, як до мене ставилися при дворі, тим, що у мене забрали батьків! Залишили одну у величезному замку і сказали, що я маю бути вдячною! Ти собі і уявити не можеш, як це.
Йовіла і справді не могла уявити.
– Але навіщо ти вбивала дівчат? Вони ж ні у чому не винні, – Йовіла намагалася звернутися до голосу розуму Аніт, але той був прихований так глибоко, що вона вже майже втратила надію до нього достукатися.
– Це – єдиний шлях до вершини. Королева має нас боятися, щоб поступитися владою. О, я вчиню з нею так само, як і вона з моїми батьками. Я не вб’ю її, ні. Вона залишиться живою і вічно спостерігатиме із темниці за тим, як правлю я, а все, що вона любить, топчуть ногами.
“Нас боятися”. Ну звісно ж. Звісно ж, Аніт не могла діяти сама. І дивлячись на фактично божевільну герцогиню, яка зовсім не могла приховувати ані свій гнів, ані свою жагу до влади, Йовіла дуже сумнівалася, що вона грала там головну роль. Скоріш за все, у об’єднаній заколотом групі дворян вона була радше інструментом, ніж лідером.
Йовіла помітила, що Аніт зробила крок до неї. Ні, було ще надто рано – вона мусила якось потягнути час. Можливо, її ще знайдуть.
Але що більше Йовіла вдивлялася у темряву простору, що наче взагалі не містив стін – окрім тієї, до якої вона притискалася спиною – то слабшали її надії на порятунок. Її би тут ніхто не почув.
– Але як ти могла влаштувати все це? Ти ж була з нами, коли вбили Еллу і Лану?
Аніт на мить зупинилася.
– О, це було не складно. Ти ж не думала, що я би стала сама марати руки? Усім зайнялася Божена – вона чудово вміє виймати нутрощі із худоби…
Шкірою Йовіли пройшовся табун мертвецьки холодних мурах, але вона намагалася не відволікатися.
– Але ж усіх слуг у палаці перевіряли… Як тоді не зрозуміли, що вона зрадниця?
Аніт розсміялася, і це порадувало і Йовілу – щонайменше, герцогиня відволіклася від того, щоб почати вбивати її.
– О, ти про це. Звісно, Сорен і подумати не міг, що зрадник може працювати у палаці роками. Я думала про помсту ще з часу, коли засудили герцога і герцогиню. І тоді моя стара няня погодилася мені допомогти. Вона працювала у палаці десять років, стала найкращою покоївкою з усіх. І заради мене вона готова на все.
Аніт хотіла ще щось продовжити, але тут почувся якийсь сторонній звук. Наче стукіт, але не ритмічний, а скоріше у якомусь невідомому Йовілі коді. Аніт відразу ж зупинилася, а її постать заклякла. Нічого веселого у її лиці вже не лишалося, і водночас з цим надія почала розквітати у Йовілі.
– Божено, подивись, – наказала Аніт, і стара пошкутильгала у темряву – до того місця, де, вочевидь, мали бути двері.
Звідти через кілька митей тиші почувся скрип – наче комусь трохи привідкрили двері – а потім шурхотіння і шепотіння, з якого сама Йовіла не могла розібрати ані слова. Весь цей час Аніт стояла мовчки і теж, здається, уважно вслухалася.
Ще через хвилину двері скрипнули знову, і вони обидва почули старечі кроки Божени – ось тільки тепер вони наближалися набагато швидше.
– Ну що там? – нервово запитала Аніт.
– Леді, – задихано відізвалася покоївка, підбігаючи до герцогині. – Вам потрібно швидко повертатися. Артефактор розшукує наречених. І разом з ним і чаклун. І ця… ельфійка, здається, вже щось їм наговорила.
Йовіла підняла голову, не вірячи своїм вухам. Майже з моменту пробудження вона на краєчку свідомості картала себе за те, що погналася за Вітаном, але не сказала нічого Ярові – нехай навіть обставини були зовсім не підходящі. Але Акулина-то знала! І Йовіла дуже, дуже сподівалася, що Вітан переступить через свої підозри і повірить їй. Ось тільки краще би йому поспішити.
– Боги… Тоді я мушу бігти. А ти приглянь за нею.
Аніт швидко відклала тесака. Вона оглянула свою сукню на предмет, можливо, чужої крові, і переконавшись, що виглядає як слід, підібрала спідниці і побігла в сторону виходу.
А Йовіла залишилася віч-на-віч із Боженою. Стара покоївка не вселяла у неї такого страху, як божевільна Аніт. Звісно, це було дурно: тепер вона знала, що усіх трьох дівчат насправді вбила Божена, і саме від її руки судилося загинути і їй самій.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна», після закриття браузера.