Читати книгу - "Святослав"

– Але, Малушо, – вів далі Добриня, – Володимир – княжич, прийде час – стане князем.

– Знаю, Добринє, – говорила вона. – Це так, і я також хочу, щоб він був князем. Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він – мій синочок Володимир.

Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала. І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір’ю і сином.

– Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, – промовив він, оглядаючи землянку. – Але негоже княжичу жити тут…

– Що ви надумали? – скрикнула вона. – Говори, говори, Добринє.

– Мушу забрати княжича Володимира, – важко зітхнув він. – З тим і приїхав.

– Забрати? – підняла вона стривожене обличчя. – Одірвати його від моїх грудей! Ні, Добринє, так не буде, краще вже в Рось…

– У Рось княжича Володимира? – дуже повільно й суворо промовив Добриня. – Подумай, що говориш, Малушо! Не твій Володимир – Київської землі княжич.

Вона заплющила очі. Міцно стиснула уста, опустила голову.

– Правда, Добринє… я думала, що Володимир мій, але він княжич! Що ж залишається тоді в мене? Був син – і я ще жила, візьмеш його – і нічого, нічого в мене немає. Слухай, Добринє, мені страшно, ой, як мені страшно. Душу ти забираєш у мене!

Горе Малуші було таке велике, що вона більш нічого не могла сказати, а, притулившись до дитини, мовчки плакала.

Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей також викотилась одна за одною кілька сльозин. Добриня плакав, і це була, мабуть, найважча в його житті хвилина, бо ще раз гридень відчув, що і він, і Малуша – це роб’ї люди, княжі раби.

А потім Добриня змахнув сльози – ні Малуша, ні хтось інший не повинен бачити, що гридень також може плакати.

Але Малуша і не дивилась на Добриню, вона не могла одірвати рук і очей від свого сина, бо надовго, а може, і навіки прощалася з ним.

Далі було, як уві сні. Коли почало темніти, Добриня з дружинниками заходилися збиратись у далеку дорогу: сідлали коней, поперек сідла Добрині міцно ув’язали короб…

Малуша сама винесла дитину із землянки, передала її на руки Добрині, а він уклав у короб. І вони так обережно все це робили, що дитя навіть не прокинулось.

– Прощай, сестро, – тільки долетіло до Малуші. – Не сам роблю, десницею князя…

Він поклав їй на плечі свої руки і вклонився.

– Прощай!

Дружинники сіли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетіли на захід, де ще пломеніла багряна заграва.

Малуша зайшла до землянки і, нічого не тямлячи, обшарила руками одрину попід стіною, де недавно лежав її син. Одрина ще була тепла, на ній у тому місці, де лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде…

Вона кинулась із землянки, ніби могла просити щось у дружинників і брата, які тільки-но поїхали. Але надворі було темно й тихо, ніде не чути ні голосу, ні кінського тупоту. Вони вже поїхали далеко, далеко…

Темна постать жінки метнулась круг землянки до дубів, де недавно прив’язані були коні, до криниці, з якої вони напували коней, до кручі, з якої вона часто дивилась на Рось…

Розгублена жінка дивилась на небо, благально підносила руки вгору, до зір, але їй не всміхнулась жодна зоря, на небі не було ні єдиної хмарки, що могла б спуститися до неї.

І тоді вона впала на росяну траву, обхопила голову руками і заридала, застогнала, затужила так, як може ридати тільки мати, – нестримно, невтішно…

– Володимире! Мій синочку! Моя дитинко! Сонечко моє, життя моє, радість моя, де ти, де ти, озовися?! Ти був біля мене – і я сміялася, ти був біля мене – і не було в мене більшої радості, чому ж ти пішов від мене, чому покинув?.. Боги на високому небі, люди на широкій землі, та поможіть же мені, рятуйте мене, поверніть мені синочка!.. То я б тебе, синку, усе колисала, аби тільки з тебе радості діждала…

Від самого серця йшли прості слова, плакала, квилила обікрадена, знедолена мати. І коли б камінь мав голос, то й він озвався б на цей крик. Але камінь голосу не має, а більш ніхто серед ночі почути її не міг.

І за весь цей час їй жодного разу не прийшла і не могла прийти в голову думка, що вона, проста жінка полянського роду, дала життя дитині, яка стане колись великим князем Київського столу і що через тисячу літ люди пригадають її, рабиню Малушу, і здивуються її великій, святій любові.