Читати книгу - "Під куполом"

неспокійно або тривожно, я зазвичай виїжджаю на велосипедну прогулянку. Подеколи їжджу до глибокої ночі. Це заспокоює мою пневму. Я побачила світло, отже, і приїхала на світло, — цю довгу фразу вона озвучила так, ніби промовляла заклинання, а потім, залишивши нарешті у спокої свій хрестик, накреслила в повітрі якийсь складний символ. — А що ви робите тут?

— Приїхали подивитися на експеримент, — відповів Барбі. — Якщо він увінчається успіхом, ви можете стати першою, хто покине Честер Мілл.

Лісса посміхнулася, схоже, трохи силувано, але Барбі сподобалося, що вона взагалі на це спромоглася.

— Зробивши так, я скучала би за фірмовою стравою, яку подають на вечерю у «Троянді-Шипшині» щовівторка. М'ясний рулет, як звичайно, так же?

— М'ясний рулет заплановано, — погодився він, не уточнюючи, що, якщо Купол стоятиме й у наступний вівторок, скоріш за все spécialité de la maison буде кабачковий кіш-пиріг.

— Вони не відповідають, — сказала Лісса. — Я намагалася.

З-за автоцистерни на світло вийшов приземкуватий пожежний гідрант у людській подобі. На ньому були штани-хакі, брезентова куртка і картуз з емблемою «Чорних Ведмедів Мейну»[249]. Першим, що вразило Барбі, було те, що полковник Кокс набрав вагу. Другим — що його товста куртка була застебнута на зіпер аж до підборіддя, яке в нього перебувало в небезпечній близькості від означення «подвійне». Ніхто з них трьох — ні Барбі, ні Джулія, ні Лісса — не були одягнені в куртки. У них не було потреби по цей бік Купола.

Кокс віддав честь. Барбі відповів; він навіть відчув якесь задоволення, роблячи цей різкий жест.

— Привіт, Барбі, — гукнув Кокс. — Як там Кен?

— Кен у порядку, — сказав Барбі. — А я залишаюся тією курвою, якій дістається найкрутіше лайно.

— Не цього разу, полковнику, — запевнив Кокс. — Цього разу, здається, тебе трахнуть у авто-фаст-фуді.

14

— Хто це? — прошепотіла Лісса. Вона знову посмикувала свій анкх. Джулія подумала, що так вона скоро й ланцюжок на собі обірве, якщо не заспокоїться. — І що вони там роблять?

— Хочуть нас звільнити звідси, — сказала Джулія. — І після доволі ефектного провалу попередньої спроби, я б сказала, що тепер в них вистачило розуму робити це тихо. — Вона виступила наперед. — Привіт, полковнику Кокс, це я, ваша улюблена редакторка газети. Доброго вечора.

Посмішка в Кокса — це йому в плюс, подумала вона — вийшла лише ледь-ледь кислою.

— Міс Шамвей, ви навіть гарніша, ніж я собі уявляв.

— І я про вас скажу дещо, ви великий спритник щодо лайн… Барбі наздогнав її за три кроки від того місця, де стояв Кокс, і вхопив за руку.

— Що таке? — спитала вона.

— Камера. — Вона зовсім забула, що на шиї в неї висить фотокамера, поки він на неї не показав. — Вона у вас цифрова?

— Звісно, це запасний апарат Піта Фрімена, — вона було розкрила рота, щоб запитати в чому проблема, а тоді второпала. — Ви гадаєте, Купол її спалить?

— Це було б найлегше, — відповів Барбі. — Згадайте, що трапилося з серцевим стимулятором шефа Перкінса.

— Чорт, — вилаялася Джулія. — Чорт! Може, дістати з багажника мій старий Кодак?

Лісса з Коксом дивилися одне на одного, як здалося Барбі, із взаємним зачаруванням.

— Що ви збираєтеся робити? — спитала вона його. — Знову будуть вибухи?

Кокс завагався. Йому на допомогу прийшов Барбі.

— Та признавайтеся, полковнику. Якщо не ви, я сам це зроблю. Кокс зітхнув.

— Ви наполягаєте на повній відкритості, так?

— А чом би й ні? Якщо ця річ подіє, мешканці Честер Мілла співатимуть вам осанну. Єдине, чому ви намагаєтеся все робити потай, це сила звички.

— Ні. Такий наказ я отримав від своїх зверхників.

— Вони у Вашингтоні, — нагадав Барбі. — А преса в Касл Року і більшість з них, радше за все, зараз дивляться «Дівчат, що сказилися»[250]по платному каналу. Тут нікого більше нема, окрім нас, курчаток.[251]

Кокс зітхнув, показуючи на фарбований прямокутник у формі дверей.

— От туди люди в захисних костюмах подадуть наш експериментальний розчин. Якщо пощастить, кислота проїсть цей контур і тоді ми зможемо вибити його з Купола, як вибивається шматок скла з шибки після використання склоріза.

— А якщо не пощастить? — запитав Барбі. — Якщо Купол розчинятиметься, виділяючи якийсь отруйний газ, який нас тут усіх уб'є? Для цього ті люди мають при собі протигази?

— Насправді, — пояснив Кокс, — науковці більш схильні до тієї думки, що кислота може розпочати хімічну реакцію, яка спричиниться до того, що Купол загориться. — Помітивши, як його слова вразили Ліссу, він додав: — Обидві можливості вони вважають вельми непевними.

— Їм можна, — промовила Лісса, смикаючи свій хрестик. — Не їх же труїтимуть газом або підсмажуватимуть.

— Я розумію ваше занепокоєння, мем… — почав Кокс.

— Мелісса, — підказав йому Барбі. Йому раптом стало важливим, щоб Кокс усвідомив, що під куполом опинилися живі люди, а не просто кілька тисяч анонімних платників податків. — Мелісса Джеймісон, для друзів Лісса. Міська бібліотекарка. Також вона працює шкільним психологом і викладає йогу, здається.

— З останнім мені довелося розпрощатися, — сказала Лісса, кокетливо посміхнувшись. — Забагато інших справ.

— Дуже приємно з вами познайомитися, пані Меліссо, — промовив Кокс. — Дивіться, це рідкісний шанс.

— А якщо ми маємо іншу думку, це вас може зупинити? — спитала вона.

На це Кокс не відповів прямо:

— Нема ніяких ознак того, щоб ця штука, чим би вона не була, слабшала або розкладалася. Якщо ми не зробимо в ній пролом, ви страждатимете під нею ще невідомо який довгий час.

— У вас є якісь припущення щодо її походження? Хоч якісь ідеї?

— Ніяких, — відповів Кокс, але його очі ворухнулися тим самим чином, який був знайомий Расті Еверету по його розмові з Великим Джимом.

Барбі подумав: «Навіщо ти брешеш? Знову той самий автоматичний рефлекс? Цивільні, вони як гриби, тримай їх у темряві й годуй лайном?» Мабуть, нема сенсу про це думати. Але він відчув огиду.

— Вона сильна? — спитала Лісса. — Ваша кислота сильна?

— Найїдкіша з існуючих, наскільки я знаю, — відповів Кокс, і Лісса відступила на пару кроків назад.

Кокс обернувся до чоловіків у космічних скафандрах.

— Ви вже готові, хлопці?

Пара показала йому великі пальці своїх рукавиць. Позаду них припинився всякий рух. Солдати стояли й дивилися, тримаючи напоготові власні протигази.

— Ну, починаємо, — промовив Кокс. — Барбі, я пропоную вам відвести обох леді щонайменше ярдів на п'ятдесят подалі від…

— Погляньте на зорі, — гукнула Джулія. Голосом тихим, благоговійним. Голову вона задерла вгору і в її обличчі Барбі впізнав ту дитину, котрою вона була тридцять років тому.

Він подивився на небо і побачив Малий Ківш, Велику Ведмедицю, Оріон. Усі на своїх місцях…