Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Корпуснійка з човна порадилася з вартовими біля намету, а потім разом із полковником Раєвським зникла всередині. Я чекала, помічаючи всі перешіптування та витріщання позаду мене, серце скажено гупало, тривога зростала.

Високо вгорі на вітерці тріпотіли чотири прапори: синій, червоний, багряний і вище за всі — чорний. Ще минулої ночі Мал із друзями реготали, розмірковуючи про те, як потрапити всередину, й вгадуючи, що там вдасться знайти. А тепер виявляється, що саме мені судилося про це довідатися. «Де Мал?» Думка поверталася до мене і залишалася чи не єдиною, яку вдавалося чітко сформулювати.

Здавалося, спливла ціла вічність, доки Корпуснійка повернулася й кивнула капітанові, котрий повів мене до намету гришників.

На мить усі мої страхи зникли, засліплені навколишньою красою. Внутрішні стіни намету були прикрашені водоспадами брон­зового шовку, що мерехтів у світлі свічок причепленої високо вгорі люстри. Підлога була вкрита пишними килимами й хутрами. Блискучі шовкові ширми вздовж стін відгороджували комірки, в яких скупчилися гриші у блискучих кефтах. Дехто розмовляв навстоячки, інші відпочивали на подушках, попиваючи чай. Двоє зігнулися над грою в шахи. Я почула, що десь смикають струни балалайки. Маєток герцога був чарівний, та це була меланхолійна краса запилюжених кімнат й полущеної фарби, відлуння колишньої величі. Намет гришників анітрохи не нагадував нічого з того, що мені колись доводилося бачити, це місце аж пашіло силою та могутністю.

Солдати конвоювали мене довгим, вистеленим килимом проходом, в кінці якого виднівся чорний павільйон на підвищенні. Разом із нами наметом ширилися брижі допитливості. Гриші обидвох статей переривали розмови, щоб повитріщатися на мене; кілька навіть підвелися, щоб краще мене розгледіти.

Коли ми дісталися до помосту, в кімнаті запала цілковита тиша, і я не сумнівалася, що кожен чує, як у мене в грудях калатає серце. Перед чорним павільйоном навколо довгого стола з розкладеними мапами згуртувалися кілька ошатно вбраних в одежі з королівським подвійним орлом священнослужителів та група Корпуснійців. На чолі стола хизувався майстерно вирізьблений стілець із високою спинкою з чорного як смола дерева, в якому, спершись підборіддям на бліду руку, сиділа постать у чорній кефті.

Лише один гриша, вбраний у чорне, мав дозвіл носити чорне. Поруч із ним стояв полковник Раєвський, говорячи занадто тихим голосом, аби я змогла щось почути.

Я витріщилася, розриваючись між страхом і захватом. «Він занадто молодий», — подумалося. Цей Дарклінґ керував Гришею ще задовго до мого народження, але чоловік, котрий сидів навпроти мене на підвищенні, на вигляд був не надто старший за мене. У нього були привабливе обличчя з загостреними рисами, копиця густого чорного волосся й чисті сірі очі, що мерехтіли, наче кристали кварцу. Я чула плітки, що могутні гриші живуть значно довше, а Дарклінґи вважалися наймогутнішими з усіх. Утім, щось здавалося неправильним, і я пригадала Євині слова: «Він неприродний. Як і решта».

Десь у натовпі, що зібрався навколо мене біля підвищення, пролунав високий дзюркотливий сміх. Я впізнала красуню в синьому, котра проїхала повз нас в екіпажі Етерців і так захопилася Малом. Вона прошепотіла щось своїй русявій подружці, і обидві знову розреготалися. Я зашарілася, уявивши, на що схожа в подертому й поношеному плащі після подорожі до Зморшки й битви зі зграєю голодних волькр. Проте задерла підборіддя й подивилася красуні прямісінько в очі. «Смійся скільки заманеться, — похмуро подумала я. — Хай що ти там шепочеш, мені доводилося чути гірші речі». Вона на мить зустрілася зі мною поглядом, а тоді відвела очі. Я насолоджувалася короткою переможною миттю, аж тут полковник Раєвський повернув мене з небес на землю.

— Приведіть їх, — наказав він.

Обернувшись, я побачила, як чергові солдати завели до намету групку вкритих синцями й приголомшених людей і повели їх проходом. Серед них я помітила солдата, котрий стояв поруч зі мною, коли волькра напала на Старшого Картографа. Його зазвичай охайний плащ був порваний і брудний, а обличчя налякане. Збагнувши, що це топографи з мого скіфа, котрих привели до Дарклінґа свідчити, я знервувалася ще дужче. Що ж трапилося у Зморшці? Що я, на їхню думку, накоїла?

А коли я впізнала в натовпі трекерів, мені забило подих. Спершу побачила Міхаеля, його скуйовджене руде волосся стирчало над юрбою на товстій шиї, а на плече хлопця спирався дуже блідий і дуже змучений Мал у сорочці, з-під якої визирали закривавлені бинти. Коліна у мене підкосилися, й довелося притиснути руку до рота, щоб стримати зойк.

Мал був живий. Мені захотілося проштовхнутися крізь натовп і обійняти його, та єдине, що я могла, — стовбичити там, відчуваючи хвилю полегшення. Що б там не сталося, з нами все буде гаразд. Ми пережили подорож до Зморшки і це божевілля теж переживемо.

Я озирнулася на підвищення, й моє піднесення згасло. Дарк­лінґ дивився прямісінько на мене. Він продовжував слухати полковника Раєвського в тій самій розслабленій позі, що й раніше, але погляд у нього зробився сфокусований і зосереджений. Коли він знову звернув увагу на полковника, я збагнула, що затамувала подих.

Коли замурзана група топографів опинилася біля підвищення, полковник Раєвський наказав:

— Капітане, відзвітуйте.

Капітан виструнчився й відповів безбарвним голосом:

 — Приблизно за пів години від початку переправи на нас напала велика зграя волькр. Нас загнали у кут, і ми зазнали величезних втрат. Я боровся на правому борті скіфа. І тієї миті побачив… — Солдат завагався, а коли продовжив, голос його лунав менш упевнено: — Точно не знаю, що саме я побачив. Спалах світла. Яскравий, як полуденне сонце, навіть яскравіший. Неначе дивишся прямісінько на сонце.

У натовпі зашепотілися. Топографи з човна кивали, і я ви­явила, що киваю разом із ними. Той спалах світла я теж бачила.

Капітан виструнчився ще дужче і продовжив:

— Волькри кинулися навтьоки, і світло зникло. Я наказав негайно повертатися до сухопутного порту.

— А дівчина? — поцікавився Дарклінґ.

Я аж похолола, збагнувши, що він говорить про мене.

— Дівчину я не бачив, мій суверене.

Дарклінґ вигнув брову, обернувшись до решти топографів.

—