Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Як же я мрію якнайшвидше втекти подалі від брехні, обманів і захляпаних кров’ю покоїв. Щой­но зроблю те, що потрібно, відразу заберуся звідси геть. Моє життя змарноване. Спершу мене замикав батько, згодом брат із сестрою, потім випивка, і врешті — я сам. Але поки не прибереш старе, нове не виросте. Саме це я зараз і роблю. Я теж хочу жити як звичайна людина. Бажано якомога далі звідси. Не хочу бути тобою, Сесіле,— лише самим собою. І щоби більше ніхто не казав мені, як я мушу жити.

Еміль нахиляється вперед і перехоплює погляд брата у дзеркалі.

— Сесіле, невдовзі тебе не стане. Ти лише примара. Коли все це закінчиться, ти станеш непотрібним. Знаю, що з кожним кроком у цих пошуках я перетворююсь на Каїна. Я забуду про тебе, коли залишу Стокгольм.

Надворі заводить пісню якийсь п’яничка. Еміль майже відчуває, як бренвін гаряче цілує його горлянку, тече глибоко вниз, і як його вогняна стріла осяває темні закутки, виганяючи звідти примар. У такі миті Емілеві дуже бракує цього благословенного полегшення. Він заплющує очі і шепче:

— Я доведу, що ви з батьком помилялися. І покажу, що є інші дороги, крім вибраних вами. Я сам вирішу, як усе це завершиться.

6.

Карделю скрізь ввижається обличчя Анни Стіни. Найчіткіше воно у снах, тому пальт намагається не спати. Зимою було простіше, бо тоді він навіть не міг лежати, так усе в нього боліло. Шкіра притискалася до ковдри чи набитого сіном матраца й наче знову проймалася вогнем. Піт із неї не виходив назовні, а збирався тугими пухирцями. Краще було сидіти. А зараз зле навіть без тих пухирців, бо до Карделя повернувся сон. Шкіра сяк-так зажила, старі опіки перетворилися на яскраво-червоні плями, що вкрили візерунками все тіло, місцями вузлуватими, як застиглий на свічнику віск.

Шрами чутливі на дотик і постійно заважають, але Кардель на це не зважає. Того суцільного болю, що стискав усе тіло, більше нема, болить лише кукса лівої руки. Здає­ться, той біль залишився у чані, у якому сконав Ерік Тре-Русур. Пальт тоді так сильно зацідив дерев’янкою, що аж сам заревів від болю. І це при тому, що Кардель навіть не пискнув, коли фельдшер обпилював його кістку, що стирчала, рашпилем.

Узагалі не спати неможливо. Варто лише дати слабину, як сон підкрадається й одразу валить із ніг. Карделеві сниться, як він біжить крізь вогонь, на руках крихітні Карл і Мая. Пальт мчить до сходів, падає — і губить свою ношу. Волосся тліє, поки він намагається позбирати дітей, рука нищить усе, чого торкається. Голова палає, Кардель змушений тікати.

Вогонь не гасне від сліз, а діти Анни Стіни загинули з його вини. Пальт уявляє дівчину біля пожежі, від виразу її обличчя йому стає вдвічі болісніше. Він із жалем усвідомлює, що ще одне життя вислизнуло з його незграбних обіймів. Анна Стіна дихає, рухається, але більше не живе. Кардель безперестанку просить у неї пробачення, проте здається, що дівчина більше не розуміє його мови. Анну Стіну оглушило таке велике горе, що Мікель супроти нього — дрібна комашка, що даремно дзижчить над вухом.

Цього разу в поєдинку зі сном перемагає Кардель. Увесь день пальт никався вуличками, шукаючи дівчину. Скоро вечір, і він знову вийде прочісувати місто, боячись будь-якої миті її пропустити. Він знов і знов прокручує слова старого рибалки: якийсь хлопчина взяв Анну Стіну за руку й повів назад, до Міста-між-мостами. Щось тут явно не так.

Стукіт у двері. Невже це справді до нього?

Кардель чекає, щоби постукали ще раз, і лише тоді підводиться і відчиняє. Гість не поспішає переступити через поріг.

— Емілю, це ти?

Кардель жестом запрошує Вінґе зайти.

— Тобі пощастило, що застав мене вдома, якщо, звісно, доречно говорити про таке щастя. Я саме збирався виходити.

Мікель піднімає з підлоги обвуглений протез. Звичними рухами заходиться затягувати ремінці, що прикріп­люють деревину до живого тіла. Час від часу ремінці не слухаються і вислизають, тоді доводиться починати все знову. Вінґе відвертається: про допомогу його не просять, та і сам він не поспішає допомагати.

— Блумові вдалося знайти місце народження Сетона. Я вирушаю туди.

Кардель киває.

— Це все?

— Наразі — так. Якщо Сетон виявиться у місті, ми його візьмемо. Блум попередив управління поліції, хоча й таємно. Якщо щось станеться, мені повідомлять.

— Ти скрізь устигаєш.

— Я роблю те, що мушу, не більше.

Знову почуття вини, від якого не втекти. Холодне мовчання спалених дітей. Кардель знизує плечима, і від цього руху ремінці знову сповзають.

— Це не кпини. Я би теж хотів би похвалитися такими здобутками.

— Досі не щастить?

Пальт мотає головою, закладаючи шкіряний пасок у пряжку і шукаючи потрібний отвір.

— Вона ніби крізь землю провалилась. А може, так і сталося. Можливо, я шукаю могилу. Зрештою, яка різ­ниця…

Вінґе роззирається в кімнаті, ще більше розсіяно, ніж зазвичай.

— Може, тобі щось потрібно? Гроші?

Кардель чмихає.

— У мене їх достатньо. Багато мені не треба.

Вінґе не дивується.

— Гаразд. За потреби звертайся до Блума. Якщо моя подорож виявиться успішною, невдовзі побачимося. Цілком імовірно, що мене не буде декілька тижнів.

Еміль затримується на порозі, наче хоче ще щось сказати. Кардель не розуміє, що саме, але терпляче чекає.

— Твої рани все ж таки непогано зажили.

Кардель фиркає замість відповіді.

— Кажуть, Серґель збирається витесати з мармуру щось на кшталт Геркулеса Фарнезе[13]. Привабливих чоловіків запрошують позувати оголеними в його майстерні біля Реннарбанна. Я там часто проходжу і щоразу думаю — сьогодні мене точно покличуть. Але досі одні розчарування.

— Жане-Мішелю, я не знаю, який саме метод ти використовуєш у твоїх пошуках…

Кардель перебиває Еміля, із нього досить. У присутності Вінґе його ще дужче мучить совість й усвідомлення того, наскільки доречною була би допомога когось із гострішим розумом, і як мало він її заслуговує.

— Вештаюся вулицями туди-сюди увесь час, коли не сплю. Запитую про неї, але під опис Анни Стіни підходить надто багато дівчат. Коли нічого кращого не спадає на думку, мене, буває, заносить за місто.

— Якби тут був Сесіл, він порадив би тобі почати все з початку, може, і не одноразово: виходь тільки з того, що знаєш точно, аж поки не знайдеш зачіпку, котра поведе тебе далі.

Кардель шукає погляд Вінґе і якийсь час не відводить очей — уперше, відколи гість переступив поріг.

— Але ж Сесіла тут нема, Емілю. Хіба не так?

7.

Надворі травень, а впертий весняний холод досі не уступає літу. Останні заморозки відбулися ще в середині квітня, та студінь все одно не здається. Кількаденне тепло дарує надію, а потім його стрімко проганяють холодні зливи. На думку Карделя і більшості мешканців міста, ця погода — найгірше, на що здатен Стокгольм навесні і восени. Місто-між-мостами оточене морем та озером і віддане на поталу примхливим вітрам. Найбільше дошкуляє сирість; у мороз і сніг можна одягнутися так, аби не змерзнути, але від цієї вогкої слякоті порятунку немає. Як не ллє, то накрапує. Сирість пробирає до кісток,