Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

«Синього цвіту» вібрацією в палубі та бурмотінням, що не заважало балачкам. Наомі правицею підняла сталеву кулю, відчуваючи тонку відмінність між масою та вагою, яка різниться зі всякою зміною гравітації. Навпроти неї чекала Маліка зі своїми товаришами з команди ремонтників. Один із них пив «синю злюку» — ясно-лазурову рідину, що забарвлювала йому рота, мов помада. Спливло років три — чи й чотири? — відтоді, коли Наомі востаннє грала в «ґольґо», а ці люди грали в неї щочетверга. Наомі знову підняла ту кулю, зітхнула й послала крученим кидком. І тут-таки повискакували й кулі супротивної команди, аби затримати її кидок, перейнявши собі її спосіб закручування.

Відповідь такого штибу застосовують проти початківця. А Наомі, хоч і «заіржавіла» трохи, була ж ніяка не початківка. Стіл зареєстрував кінець кидка, й вигулькнув маркер Наомі — далеко за позначкою середини поля. Її команда радісно загорлала, а Малічина — застогнала. Але всі усміхалися. Це ж товариський матч. Але не всі були такої думки.

— Наступний за мною! За мною! — закричав хтось із нових товаришів Наомі по команді, вимахуючи своєю широкою блідою п’ятірнею. Звали його чи то Пер, чи то Пар. Щось таке. Вона забрала сталеву кулю й перекинула йому. Він осміхнувся їй, змірявши з голови до п’ят її постать. Мале лайно, а й те лізе! Наомі ступила крок назад, і поруч неї стала Маліка.

— Все-таки ти зробила добрий кидок! — підбадьорила її Маліка. Який гарний голос! Акценти станції Церери чудово зм’якшували грубіші тони глибинної поясанщини.

— Я стільки переграла в цю гру, як була тут востаннє! — сказала Наомі. — Хто забуде найкращі моменти своєї юності?

— Навіть якщо схочеш забути! — засміялась Маліка, а за нею зайшлася сміхом і Наомі.

Мешкала Маліка в комплексі кімнат, трьома рівнями нижче й на тридцять градусів від клубу в напрямі обертання станції. Тоді, коли Наомі востаннє побувала тут, стіни були задраповані шовками з коричнево-золотими візерунками, а повітря духмяніло пахощами штучного сандалу, який не забивав труб рециклерів повітря. Дві ночі Наомі спала тоді на палубі в спальнику, засинаючи під записану музику й муркотливо-притамовані голоси Маліки й Сем. Але нині Сем не було серед живих, Наомі повернулась сюди вже попідручки з Джимом, а людство успадкувало собі тисячу сонць на відстані дворічного перельоту. Опинившись тут знову й сміючись із Малікою та всією ремонтною командою, Наомі вже й не могла сказати, що дужче її приголомшувало: чи те, як сильно все змінилося, а чи те, що змінилося так мало.

Тут Маліка, насупившись, торкнула її плече:

— Чи ти ще тут?

— Та задумалася трохи, — відповіла Наомі, не дуже втрапляючи в ритм поясанського балаку. «Заіржавіла» вона не тільки в плані гри «ґольґо».

Кутики уст Маліки опустилися — і тієї ж миті стіл «ґольґо» вибухнув вигуками радості й жаху. На якусь миттєвість і Сем опинилася біля них. Звісно, не справжня жива жінка з плоті й крові, з її полум’яно-рудими косами, бадьорими непристойностями й звичкою називати дитячими словами «бу-бу», «ой-йой» непробивні для метеоритів корпуси. Був тут лише простір, де вона бувала, та дві жінки, поєднані усвідомленням відсутності когось третього.

Пар, чи то Пер, передав кулю наступному гравцеві — Сакаю, новому головному інженерові, а тим часом супротивна команда глузливо поляскала його по спині. Наомі повернулася до гри, аби визначити, як близько до програшу. Опинившись поміж поясан — самих тільки поясан, відчувала якесь химерне умиротворення. Вона любила свій екіпаж, але ж то були двійко землян та один марсіянин. Тут траплялися такі розмови, яких не бувало поміж своїх.

Навіть не озираючись, Наомі вловила момент, коли з’явився Джим. Гравці потойбіч стола всі як один задивилися повз неї — тож на кого ще, як не на нього? Очі великі! І якесь хвилювання прокотилося по гравцях. Ніхто й слова не зронив, але це було так, ніби всі вони хором вигукнули: «Гляньте! Це ж Джим Голден!»

Це їй легко було забути, що Джим є той, хто він є. А він-бо розпалив дві війни й відіграв певну роль у їх завершенні. Він очолив перший людський корабель, що пройшов крізь Кільце — чи то перший такий корабель, що якось при цьому вцілів. Він побував на інопланетянській базі посеред повільної зони й повернувся звідти. Він пережив катастрофу на Еросі й загибель «Аґати Кінг». Побував на Новій Землі, першій людській колонії на нелюдській планеті, й викував там мир — хай і недоладний та химерний. Їй майже прик­ро було за людей, що аж так реагували на Голдена, бо ж він, бачте, гуляє по всіх екранах та випусках новин. Вона ж бо знала: Джим не має нічого спільного з отим Джеймсом Голденом, але не було сенсу переконувати інших у цьому. Є такі секрети, що хоч скільки їх розкривай, а вони ніяк не розкриваються й лишаються вічними загадками.

— Привіт, кохання моє! — сказав він, обіймаючи її стан. А вільною рукою він тримав грейпфрутове мартіні.

— Це для мене? — спитала вона, забирючи коктейль.

— Гадаю, що так. Я ж не пияк, щоб випивати і своє, й твоє.

— Агей, друже! — гукнув Пар (чи то Пер), підносячи вгору сталеву кулю. — Бажаєш зробити кидок?

Довкола ігрового стола вибухнув веселий сміх. І двозначний! Перший сенс був просто радісний: «Джеймс Голден зараз зіграє з нами в ґольґо!» А другий — жорстокий: «Гляньмо, як цей чванько зганьбиться!» Ніщо з того аніяк не стосувалося до ось цього реального чоловіка. Зчудовано задумалася вона, чи ж він усвідомлює, наскільки змінив природу приміщення вже самим фактом свого приходу. Глянути збоку, то наче й не усвідомлював.

— Ні, — мовив, усміхаючись, Джим. — Я ж до цього діла жахливий нездара. Ні як почати, ні як закінчити — не тямлю!

Наомі перехилилася до Маліки.

— Дякую тобі, що потішила мене!

Цим вона хотіла сказати: «Я вдячна тобі за те, що ти дала мені шанс побути з іншими поясанами — так, ніби і я поясанка!»

— Я завше рада уздріти тебе, товарко! — відказала Маліка. А хотіла вона цим сказати: «Смерть Сем — то не твоя вина, а навіть якщо твоя — я прощаю тобі!»

Наомі поклала руку на Джимів лікоть, дозволивши, щоб він вивів її зі спортивної зали та привів до головного бару. Коли відчинилися двері, музика вдарила їх поєднаною силою світла й звуку. Посеред танцювальної зали рухалися люди, парами й гуртами. Колись давно-­давно, ще до того, як вона здибала Джима, був такий час, коли їй здавалося привабливим упитись та й пірнути в тісноту рухливих тіл. Їй було любо пригадати ту дівчину, якою вона була колись, але