Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 3

Більше ставити запитань я не наважувалася. Боялася, що після подібних відповідей моє і так крихке самовладання ще більше похитнеться. Та і Воїну, судячи з напруженого вигляду, було не до мене. Він прислухався до того, що відбувалося за межами захисного кола. І хоча звуки лісу не здавалися загрозливими, не розслаблявся ні на мить.

Поміркувавши, я теж почала прислухатися. Хай там як, зараз у нас з винищувачем нечисті одна мета. Якщо я зможу йому чимось допомогти, можливо, він швидше звільниться і зможе допомогти мені.

Наближення перевертнів я почула першою, через що навіть запишалася. Хоча за великим рахунком моїх заслуг тут не було. Лише фізичні властивості вампіра, хай і неповноцінного. Спочатку вловила, як зникають звичні звуки лісу. Замовкають дрібні звірята, наче причаївшись. Нічні птахи теж не подають голосу. А потім розчула ледь помітний тріск сухих гілок, по яких, крадучись, пересувалося щось велике.

Заплющивши очі, щоб краще зосередитися, я спробувала вловити, скільки істот до нас наближається. Але ще раніше, ніж з цим допоміг слух, нюх розрізнив різкий звірячий запах. Схожий на собачий, тільки більш насичений, агресивний. Те, що це не звичайні вовки, я зрозуміла якимось внутрішнім чуттям. Щось іще йшло від цих істот. Дивне. Те, що не могло бути в запаху звичайного звіра. Домішок людської крові.

– Вони йдуть, – ледве чутно промовила я, а Діор кивнув.

– Знаю.

Я вразилася і закліпала очима. Як він міг зрозуміти це зі своїми звичайними людськими можливостями? Адже перевертні ще надто далеко!

Впіймавши мій здивований погляд, Воїн поблажливо посміхнувся.

– По-перше, звичні звуки лісу змінилися. По-друге, – він покосився на камінь на грудях, що світився рожевим від моєї близькості, – амулет почав поколювати.

Якщо і було щось по-третє, він промовчав про це і знову повернувся у бік істот, що до нас наближалися.

Я навіть відчула невелике розчарування, що все виявилося так просто. Цікаво, як би він справлявся без свого амулета? Навіть виникла божевільна думка підібратися до Воїна серед ночі і зняти цю річ, що замінює йому надприродні органи чуття. Просто заради жарту. Сховати і подивитися, як Діор буде нервувати.

Втім, одразу уявила, що він може зі мною зробити через такі жарти, і навіть думати собі про таке заборонила. З винищувачами нечисті краще не жартувати. Особливо якщо ти сама нечисть.

– Ти навіть можеш визначити, скільки їх? – повернулася я до реальності.

– Поки що ні, – коротко відповів він.

Воїн продовжував пильно вдивлятися в темряву, присунувши до себе зброю ближче. Арбалет уже давно тримав напоготові на колінах.

– Я чую п’ятьох, – задоволена тим, що хоч у чомусь виявилася кращою за нього, заявила я.

– Отже, послали вперед розвідників, – озвався Діор. – Як тільки виявлять мій подаруночок, їх набіжить значно більше. Поки вони просто чують здобич, що сама прийшла їм до рук.

– А може, даремно ти залишив тіло перевертня? – нервово проковтнула я. – Так би довелося битися тільки з п’ятьма.

– Я волію відразу значно скоротити їхнє поголів’я, – голос Діора звучав вже роздратовано, і я зрозуміла, що мені краще замовкнути.

Тим часом звуки наближення великих істот ставали все виразнішими. У мене мимоволі заворушилося волосся на потилиці, а ясна засвербіли. Ікла так і просилися назовні, щоб дати мені можливість захищатися ще й у такий спосіб.

Якоїсь миті Воїн поглянув на мене і примружився. Його погляд став крижаним.

– Припини це!

– Що саме припинити? – я насилу промовила ці слова і з жахом зрозуміла, що скалю зуби, наче дикий звір.

Не здивуюся, якщо й очі світяться зараз червоним. Діор тепер переводив погляд з мене на ліс. І видно було, що рішення залишити таку, як я, живою, здається йому зараз не надто вдалим.

– Це саме виходить, – пробелькотіла я, зусиллям волі пригнічуючи свою звірячу сутність. – У будь-якому випадку, тобі я шкоди не завдам.

Він з недовірою скривив губи. І я поспішила додати, щоб остаточно його переконати:

– Ти мені взагалі-то ще потрібен! Я хочу знову стати людиною!

Не знаю, що все-таки переконало Діора в моїй чесності. Але десь через півхвилини пильного розглядання він відвів очі.

В ту ж саму мить я здригнулася від протяжного вию, що пролунав за деревами. А за ним ще кількох. Від цього звуку кров стигла в жилах. Я боялася уявити, що б робила, якби не сиділа в центрі захисного кола, а натрапила на цих тварюк на їхній території. Чи вистачило б моїх сил новооберненого вампіра, щоб перемогти? Чуття розсудливо підказувало, що навряд чи. І єдиним моїм шансом на порятунок було б прожогом тікати від перевертнів якнайдалі.

– Схоже, натрапили на тіло одноплемінника. Тепер подають сигнал решті зграї.

Судячи з того, що тон Воїна залишався рівним, він анітрохи не боявся. І я вкотре вразилася його самовпевненості. Діор, схоже, в цьому навіть Асдуса перевершив! Чи у нього були причини почуватися настільки впевнено? Але як може звичайна людина впоратися з цілою зграєю перевертнів, що вочевидь перевищують за силою?