Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Стривай, тебе послали самого битися з двадцятьма перевертнями? – жахнулася я. – Хіба не могли дати когось у допомогу?

Діор подивився з легкою зневагою.

– Це ти мене зараз хотіла образити?

– Зовсім ні! – зніяковіла я. – Але ж їх двадцять.

Діор посміхнувся.

– Тим веселіше буде полювання.

Відчуття того, що поряд з ним я в безпеці, почало стрімко танути. І навіть не через те, що я боялася, що Воїн передумає та вб’є мене. Через цього самовпевненого телепня я можу потрапити до лап двох десятків здичавілих перевертнів! Цікаво, скількох з них зможу вбити, перш ніж мене роздеруть на шматки? Я мимоволі здригнулася. Помітивши це, Воїн поблажливо сказав:

– Не хвилюйся, у захисному колі ти в цілковитій безпеці.

– А ти? – відразу відреагувала я, охоплена поганим передчуттям. – Тільки не кажи, що збираєшся виходити з кола…

– Якщо це знадобиться для того, щоб виконати завдання, то звісно, вийду, – з легкою усмішкою відгукнувся Діор. – У будь-якому разі, доки я не звільню цю місцевість від усієї зграї, далі ми не вирушимо.

– А скільки на це може знадобитися часу? – приречено запитала я.

– Стільки, скільки потрібно.

Відповідь не надто тішила. Але я вирішила, що краще далі не випробовуватиму терпіння Воїна.

– А потім ми куди підемо?

– Спочатку я планував відправитися в Цитадель братства зі звітом про виконану роботу. Але тепер доведеться зробити невеликий гак, щоб вирішити твою проблему, – промовив він сухо. – І наразі тобі слід вдовольнитися такою відповіддю.

– Гаразд, я зрозуміла. Ти ще мені недостатньо довіряєш, щоб сказати більше, – я знизала плечима. – Тільки зваж те, що до кінця переродження залишилося всього п’ять тижнів. Сподіваюся, ми вкладемося у цей строк.

– Я досить уважно слухав твою розповідь, щоб і так пам’ятати про це, – з деяким роздратуванням кинув Діор.

Все, зрозуміла, краще його більше не злити! І так майже на межі.

Хвилин десять між нами панувала гнітюча мовчанка. Ми обидва доїли свої порції хліба з м’ясом, і залишки Воїн сховав у сумку. Поступово його обличчя розгладилося. Але я все ще не наважувалася ставити йому нові запитання. На мій подив, він заговорив сам:

– Коли з’являться перевертні, не висовуйся і не плутайся під ногами. Просто сиди біля багаття.

– А ти впевнений, що вони з’являться? – проковтнула я.

Все ж таки сподівалася, що цієї зустрічі вдасться уникнути. Принаймні сьогодні, коли я і так уже пройшла стільки випробувань. Хотілося просто лягти і відключитися, не думаючи ні про яку нечисть, що бігає за межами захисного кола.

– Я залишив неподалік приманку, – його губи розчепилися в хижій посмішці. – Тіло одного з їхніх одноплемінників.

– Це того, хто на мене напав? – здавлено промовила я.

Воїн кивнув.

– Зграя переслідуватиме нас доти, доки не помститься за смерть свого, – остаточно добили мене наступні слова. – Тож навіть вистежувати їх не обов’язково. Принаймні спочатку. Коли ж зрозуміють усю небезпеку, нам доведеться попітніти, щоби відшукати залишки зграї.

Вкотре я подумала про те: ну чому мені не сиділося спокійно в Кривавому Притулку?! Сумно зітхнула і філософськи сказала собі, що так, мабуть, мені на роду написано. Та й те, що з’явився шанс знову стати людиною, трохи втішало. Сподіватимуся, що всі ці випробування, через які, як підказувала інтуїція, доведеться пройти поруч із цим невгамовним чоловіком, виявляться не даремними.