Читати книгу - "Невдячна іграшка"

У відповідь прилітає: «Доброго ранку, Валентинко! Я заїду по тебе за годину, як домовились», – і веселий смайлик навздогін. На що я тільки посміхаючись, відповідаю: «З нетерпінням чекаю на тебе, мій найкращий на світі, тренере!»

За усім цим зосереджено спостерігає Станіслав, засипаючи каву в кавомашину. Тільки-но я завершую свою переписку з Віталіком, чую:

– Валю, хочеш я приготую тобі ранкову каву? Яку ти любиш?

– У-у-у… Взагалі-то, я люблю лате, проте сьогодні, для більшої бадьорості, з задоволенням випила б капучино, якщо можна. Дякую! – присідаю на високу табуретку біля барної стійки поруч зі Стасом, а на моєму обличчі малюється така усмішка, якою я намагаюся розтопити ту холодну серйозність, яка нещодавно, під час моєї переписки з Віталіком, з'явилася на його лиці, чомусь такому строгому з самого ранку.

І чого емоції Стаса так швидко змінюються? Дивно! Весь такий серйозний, правильний. Виглядає, що залізобетонний, непробивний, як каучук, мужик у всіх відношеннях, але у спілкуванні зі мною чомусь такий емоційний. Фіг розбереш, що у нього на думці в цю хвилину, і як я маю поводитись.

– Добре, дівчинко, буде тобі ранкове капучино, одну хвилинку, – Стас підставляє горнятко під краник в кавомашині, пальцем ледь торкається сенсора, й ароматний напій відразу двома густими темними струменями ллється в чашку. Кілька нетривалих хвилин, поки готується кава, Станіслав мовчки стоїть в очікуванні, спираючись об стільницю, спостерігає за мною. Я ж чемно сиджу  за стійкою, підперши долонею щоку – невинне дитя, та посміхаюся йому у відповідь на його усмішку.  Між нами якийсь короткий момент ніяковіння.

Схоже, що сьогодні у нього «випадково» виявився вільний ранок, бо Стас одягнений зараз зовсім не по-діловому: у сірих джинсах та білій, з модерновим принтом, футболці. І в такому прикиді виглядає значно молодшим ніж учора в тому діловому костюмі й сорочці. З натяжкою, вже знаючи хто він, дала б йому 25 і то максимум. Крізь футболку чітко проступають красиві, накачані груди та рельєфний торс. 

Вже не вперше ловлю себе  на думці, що він дуже привабливий, спортивний, доглянутий хлопець, і мені дуже подобається його запах. Аромат його парфуму просто заворожує: свіжий, чистий, чуттєвий. Таке  поєднання  цитрусових, лабдануму, сандалу та кедра, фантастично привабливе, а мускусний відтінок робить його ідеальним. І при тих думках чомусь стає так бентежно на душі, так незвично. 

Розумію, що мені не варто в такому ключі ні думати, ні задивлятись на Станіслава Маєвського. Він надто дорослий для мене й точно вже давно не один. А те, що Стас не ночував тут цієї ночі, зайве підтвердження моїм здогадкам. Він дорослий, харизматичний та до біса привабливий чоловік, а такі стовідсотково подобаються жінкам. Як не крути, тут мені нічого не світить. І від усвідомлення того стає прикро чомусь. 

До всього, я ще й неповнолітня. Впевнена, що малолітні для Станіслава точно табу. А поки я підросту, він вже спокійно може стати зарученим чи навіть жонатим. Хто зна? Хоча такі хлопці, здається, не поспішають з цим, надто волелюбні. Зрештою це дуже індивідуально. А Стаса я ще зовсім не знаю, аби робити які-небудь припущення чи висновки. Розумію, що мені треба негайно збитися з цієї теми, але чомусь не виходить ніяк. 

А тим часом Станіслав ставить горнятко ароматного пінного капучино переді мною.

– Ось, будь ласка, серйозна, задумана дівчино, Валентино Ольшанська, тримай свою ранішню каву, – понижений хриплий баритон вириває мене з задуми, а карі оксамитові очі привітно посміхаються. Треба прожогом відволіктися!  

– Дякую, дуже! – рукою тягнуся до чашки. Приємний аромат подразнює ніздрі. Відчуваю солодко-повітряну молочну пінку, яка збуджує смак, а гіркувато-солодкий смак кави – бадьорить. І від того мені так приємно.

– Дозвольте й мені, юна леді, присісти поруч з вами і теж отримати свій вранішній заряд бадьорості, випити кави, – грайливо балагурить Станіслав, вмощуючись навпроти. Кивком голови даю згоду, розпливаючись в посмішці. Який він кумедний. Стас дякує, театрально схиливши голову, опускає очі та задумано смакує своє еспресо. Між нами мовчання, тільки моментами переглядки. Нарешті я порушую цю бентежну тишу:

– Станіславе, хотіла запитати: ти не будеш проти, якщо до мене інколи в гості заходитиме Віталік просто потеревенити чи на каву?

Відповідь звучить не відразу. Стас на кілька секунд поринає в задуму та нарешті випалює:

– Звичайно. Нехай заходить. Ти маєш почуватися тут, як вдома. Єдине, сама розумієш, що знати про те, де ти знаходишся, до вирішення ситуації, можуть тільки надійні люди. І ще маю прохання: в місто сама не виходь, будь ласка.

– Добре! Я все розумію, – кажу лаконічно. 

– Валю, я зараз зникну на кілька годин, відлучуся у справах, а після обіду повернусь, і ми з тобою поїдемо в якийсь найближчий торговий центр та купимо тобі все необхідне, – з тону, яким Стас проказує кожне слово, стає зрозуміло, що шансів відмовитись у мене немає.

Але я дівчинка теж з характером, доволі уперта. Розумію, що Станіслав, безперечно, хоче для мене якнайкраще, але мені дуже незручно перед ним. Я для нього геть стороння людина, а він вже так багато зробив для мене. Не хочу бути в боргу. Крім того, ми з Віталіком вже домовились, що Віталік заїде за мною, й ми пройдемося бутиками, аби купити мені найнеобхідніше з одягу. Нічого зайвого, бо я обмежена в коштах, а у Віталія брати не хочу. Маю навчитися розраховувати тільки на себе. Вирішую відкрито заявити про це Станіславу.