Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

До квартири не заходжу, а крадуся. Навіть роззуваюся на сходовому майданчику, щоб зайти максимально тихо й непомітно. І ключ у замку провертаю нескінченно довго, щоб не було чути клацання. Роздягаюся, вішаю верхній одяг на вішалку та повільними кроками йду на кухню. Спати хочеться страшенно, але підозрюю, що в раковині на мене чекає немитий посуд, а на плиті порожні каструлі, які до наступної зміни потрібно наповнити їжею, бо інакше чоловік розізлиться.

— Чому не вмикаєш світло? — від різкого п’яного голосу я підстрибую на місці й, до власного жаху, не стримую зойк.

— Ти мене налякав, — вимовляю максимально м’яко й одразу стукаю по вимикачу рукою.

Кухню освітлює світло, і я відразу ж знаходжу поглядом Славу. У засмальцьованій сірій майці він сидить за столом і дивиться на мене п’яним поглядом. Зазвичай після пиятики він вирушає спати, але сьогодні я затрималася на роботі й Слава, мабуть, вирішив мене чекати.

— Де ти була?

Ні мій м’який тон, ні усмішка, яку я спробувала начепити на обличчя, не допомогли. Слава дивиться на мене з підозрою, ретельно сканує зверху донизу та назад. Чекає на відповідь, а я, як на зло, не знаю, що говорити. Зазвичай у мене із цим проблем немає. Нікуди особливо я не ходжу, тому й виправдовуватися нема за що. Зараз, мабуть, підсвідомо відчуваю, що причина для пояснень є.

— Мене затримали на роботі. Довелося допомагати Мар’яні та попрацювати разом із нею. У нас… наплив відвідувачів і відмовитись я не могла.

— Багато заробила? — одразу питає. — За понаднормові мали непогано заплатити.

— Я трохи схибила, якийсь важливий клієнт залишився незадоволеним, тому чайових не дали, — вимовляю розчаровано.

Навіть прикидатися не доводиться, я справді засмучена. І, судячи з виразу обличчя Слави, він теж.

— Але гроші як за нічну зміну зарахують, — квапливо додаю.

— Хоч так, — видає невдоволено. — Бо жерти їсти вдома нічого. Сьогодні пацани із собою приносили, прикинь?

Я відвертаюсь, бо не маю сили стримати огиди. Колись давно ми були закоханими одне в одного. Слава був перспективним комбайнером. З гарним робочим місцем та зарплатою. Він і раніше випивав, але тоді мені не здавалося це чимось жахливим. Звичайна справа — тут багато хто так робить, й адже нічого, живуть, заробляють, радують своїх дружин і дітей.

Усе змінилося пів року тому. На ферму, де працював Слава, завітала позапланова перевірка. Тоді багато хто полетів із посад, включно з моїм чоловіком. Звільнили тих, хто насмілився прийти на роботу з похмілля. Відразу визначили коло винних та звільнили.

Я намагалася переконати Славу, що все владнається, що якщо його назад не візьмуть, можна переїхати й влаштуватися на інше місце. У цьому богом забутому містечку нас усе одно нічого не тримало, але чоловік вибрав інший шлях — узявся за пляшку, а згодом і за моє виховання.

Вже не знаю, хто з товаришів по чарці його напоумив, але в один такий вечір відразу після мого повернення його міцне виховання закарбувалося на моїй вилиці. Навіть зараз пам’ятаю причину — не приготувала достатньо їжі. До нього прийшли друзі, і я мала заздалегідь про це подумати й підготуватися. Виховання закінчилося синцем на вилиці та моїм абсолютним шоком.

Перший порив був — піти. Негайно. Кинути все позаду і втекти, але йти мені не було куди. Попри безробіття, у Слави залишилася батьківська квартира, де ми жили. У мене ж не було нікого, до кого я могла б прийти. Ні рідних, ні подруг. Хоча подруги, звісно, були, але в них була не менш плачевна ситуація.

— Ти мене чуєш? — допитується Слава. — Приготуй на сьогодні більше.

— А із чого, Слава? — не витримую. — У нас там копійки лишилися, а до зарплати ще тиждень чекати. У мене не щоденний розрахунок.

— Варто було домовитися на щоденний.

— Може, тобі на роботу варто було влаштуватися?

Щойно ці слова злітають із язика, миттю його прикушую. Таке Славі можна сказати, коли він тверезий, а таким останнім часом він практично не буває. Від безвиході починаю перепрошувати, але все ж таки отримую кілька лайок на свою адресу. Фізично Слава мене не чіпає. Підозрюю, тому що ледве тримається на ногах.

Лише коли Слава йде спати, дозволяю собі видихнути та сісти на стілець. Руки досі тремтять від хвилювання, а ноги гудуть від утоми. Я так набігалася за сьогодні, що хочеться просто завалитися на ліжко й виспатися, але роботи попереду сила-силенна.

Поки Слава дрихне, швидко мій посуд і беруся за готування. Магазини ще закриті, тому беру те, що є в холодильнику. Звільняюся лише до п’ятої ранку і йду спати.

Прокидаюся від шуму у квартирі. Декілька хвилин невтямки кліпаю, а потім розумію, що це до Слави прийшли його дружки. Лежу в ліжку, безцільно дивлячись у стелю й чуючи їхні вже п’яні розмови. На годиннику — десята. На зміну мені заступати о дванадцятій, тому встаю й, поки чоловіки сидять на кухні, прошмигую у ванну. Ніжачись під теплими струменями душу, намагаюся абстрагуватися від того, що відбувається. Від п’яних вигуків, від безперебійного галасу, від суперечок та стукоту. Уявляю, що вже далеко від цього, але різкий гучний удар у двері змушує прийти до тями. Я поспіхом закінчую митися й виходжу, попередньо загорнувшись у халат.

— Що ти там застрягла? — басить чоловік.