Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

— О, здоров, Декане, — сказав він безрадісно, — а це чи не Верховний верховик? О, і Архіректор, це...

— Хапай його за руку!

— Не дивись йому в очі!

— Хапай його за іншу руку!

— Це для твого власного добра, Кошелю!

— Це не Кошіль! Це створіння Ночі!

— Я вас запевняю...

— Ви тримаєте йому ноги?

— Хапайте його ногу!

— Хапай його іншу ногу!

— Ви все схопили? — заревів Архіректор.

Чарівники кивнули.

Маструм Ридикуль сягнув у безмежні глибини власної мантії.

— Так, демоне в людській подобі, — заричав він, — що ж, як тобі це сподобається? Ага!

Кошіль скосив очі на маленький предмет, який йому переможно тицьнули під ніс.

— Ну, е-е-е... — несміло сказав він, — я б сказав... так... хм-м-м... так, запах дуже характерний, чи не так... так, безперечно. Allium sativum. Часник посівний звичайний. Так?

Чарівники втупилися в нього. Втупилися в маленький білий зубчик. Знову втупилися у Кошеля.

— Правильно чи не так? — спитав він і спробував усміхнутися.

— Е-е-е, — сказав Архіректор, — так. Так, це правда, — Ридикуль шукав, що б іще додати. — Гарна робота, — сказав він.

— Дякую за спробу, — сказав Кошіль, — я справді ціную це.

Він ступив уперед. З тим же успіхом чарівники могли спробувати втримати льодовик.

— А тепер я збираюся прилягти, — сказав він, — це був довгий день.

Він пошкандибав у будівлю і поскрипів коридорами аж поки дістався своєї кімнати. Здавалося, хтось інший завіз туди свої манатки, але Кошіль дав цьому раду, просто змів усе одним помахом руки і викинув у коридор.

Потім він ліг на ліжко.

Спати. Ну, він спробував. Це був початок. Але сон означав відпустити контроль, і він був не надто впевнений, що всі системи вже повністю запрацювали. Хай там як, раз вже до цього дійшло, чи мав він взагалі спати? Зрештою, він був мертвий. Це передбачало, що він був ніби сплячий, тільки навіть більше. Казали, що помирання це ніби відхід до сну, звісно, якщо не турбуватися про те, що шматки тіла можуть згнити і відвалитися.

Хай там як, що потрібно робити, коли спиш? Снити... хіба ж це не щось дотичне до сортування спогадів чи чогось такого? Як це робиться?

Він втупився в стелю.

— Я ніколи не думав, що бути мертвим — це така морока, — вголос сказав він.

Незабаром слабке, але наполегливе повискування змусило його повернути голову.

Над каміном був орнаментований свічник, прикріплений скобами до стіни. Це був такий звичний предмет умеблювання, що Кошіль насправді й не бачив його п’ятдесят років.

Він почав відкручуватися. Він повільно обертався, повискуючи раз на оберт. Після півдюжини обертів він відвалився і торохнув на підлогу.

Неочікувані явища самі собою не були чимось незвичним у Дискосвіті.[14] Вони зазвичай були осмисленішими чи принаймні цікавішими.

Здавалося, більше ніщо не ворушиться. Кошіль розслабився і повернувся до впорядкування спогадів. У нього була купа всячини, про яку він цілковито забув. Ззовні почувся короткий шепіт, і двері різко розчинилися...

— Хапай його за ноги! Хапай його за ноги!

— Тримай йому руки!

Кошіль спробував сісти.

— О, здоровенькі були, — сказав він, — в чому річ?

Архіректор, стоячи за фут від ліжка, покопирсався у торбі й пред’явив великий, важкий предмет.

Він тримав його на випростаних руках.

— Ага! — сказав він.

Кошіль вирячився на це.

— Так? — люб’язно сказав він.

— Ага! — знову сказав Архіректор, але вже не так впевнено.

— Це символічна дворучна сокира з культу Сліпого Іо, — сказав Кошіль.

Архіректор обдарував його відсутнім поглядом.

— Е-е-е, так, — сказав він, — правильно.

Він кинув її через плече, ледь не відтявши Деканові ліве вухо, і знову покопирсався в торбі.

— Ага!

— Це досить непоганий зразок містичного зуба Оффлера, крокодилобога, — сказав Кошіль.

— Ага!

— А це... дайте глянути... так, це повний набір священних летючих качок Ордпора Вульгарного. Слухайте, а це весело!

— Ага.

— Це... не підказуйте, не підказуйте... це свята осока культу горезвісного Соті, правда ж?

— Ага?

— Я гадаю, що це одна з триголових риб із говандської релігії триголових риб, — сказав Кошіль.

— Це нісенітниця, — сказав Архіректор, відкидаючи рибу.

Чарівники понурилися. Релігійні об’єкти, зрештою, не були такими вже «стопудово» помічними від не-мертвих.

— Мені правда шкода, що я став такою завадою, — сказав Кошіль.

Декан раптово прояснів.

— Денне світло! — піднесено сказав він, — це вирішить справу!

— Відсуньте штору!

— Відсуньте іншу штору!

— Раз, два, три... давай!

Кошіль заморгав від навали сонячного світла.

Чарівники затримали дихання.

— Мені шкода, — сказав він, — здається, це не працює.

Вони знов понурилися.

— Хоч щось відчуваєш? — спитав Ридикуль.

— Нема відчуття, що ти розсипаєшся на порох і розвіюєшся за вітром? — із надією спитав Верховний верховик.

— В мене ніс облазить, коли я стирчу на сонці надто довго, — сказав Кошіль. — Не знаю, чи це допоможе.

Він спробував усміхнутися.

Чарівники глянули один на одного й стенули плечима.

— Ходімо, — сказав Архіректор. Вони купою посунули на вихід.

Ридикуль рушив за ними. Він затримався в дверях і погрозив Кошелю пальцем.

— Така відмова від співпраці, Кошелю, не доведе тебе до добра, — і затраснув за собою двері.

За кілька секунд чотири шурупи, на яких трималася дверна ручка, дуже повільно відкрутилися самі собою. Вони вознеслися і трохи політали під стелею, а потім впали. Кошіль трохи про це подумав.

Спогади. Їх було багато. Одна сотня і тридцять років спогадів. Коли він був живий, він не міг пригадати й соту частку того, що знав, але тепер він був мертвий, його розум впорядкував усе, крім єдиної срібної нитки його думок; він відчував їх усі. Все, що він будь-коли читав, усе, що він будь-коли бачив, усе, що він будь-коли чув. Усе, розподілене по класах. Ніщо не забуто. Все на своїх місцях.

Три неочікувані явища за один день. Чотири, якщо включати факт його продовженого існування. Це було дійсно незрозуміло. Це потребувало пояснення.

Ну, це було проблемою когось іншого. Тепер усе було проблемою когось іншого.

* * *

Чарівники скоцюрбилися під дверима Кошелевої кімнати.

— Все