Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

— О-о-о-о-О-О-О-О-о-о-о-омотайзвідсіля-а-а-аО-О-О-о-о-о, — сказав Кошіль, який не зрозумів, що єдиний шлях до відступу пролягав через нього. Для кращого ефекту він закотив очі.

Знавіснілі від жаху, потенційні нападники пірнули під його руками, але один із них встиг по саме руків’я всадити ножа в курячі груди Кошеля.

Він глянув вниз на руків’я.

— Гей! Це ж моя найкраща мантія! — сказав він, — я хотів бути похованим у... ви тільки гляньте! Ви хоч знаєте, як важко штопати шовк? Верніться зараз же... Тільки гляньте, на найвиднішому місці...

Він прислухався. Не було ні звуку, окрім далеких кроків втікачів, що все віддалялися. Кошіль Бук витяг ножа.

— А могли ж мене і вбити, — промимрив він, відкидаючи його.

* * *

В льоху сержант Колон підняв одну зі штук, які лежали велетенським насипом на підлозі.

— Тут їх мають бути тисячі, — сказав Нудль за його спиною, — Що я хочу знати, так це, хто їх сюди поклав.[12]

Сержант Колон крутив і крутив штуку в руках.

— Я ніколи раніше таких не бачив, — сказав він і потрусив її. Його обличчя розпогодилося. — Гарнюні, скажи ж?

— Двері були замкнені й все таке, — сказав Нудль. — І з Гільдією злодіїв я розрахувався.

Колон знов потрусив річ.

— Миленька, — сказав він.

— Фреде?

Колон, заворожений, розглядав маленькі сніжинки глибоко всередині крихітних скляних кульок:

— Гм-м?

— Що ж мені з ними робити?

— Без поняття. Гадаю, вони твої, Нудлю. Хоча не можу уявити, з чого б це хтось хотів їх здихатися.

Він повернувся до дверей. Нудль заступив йому дорогу.

— Тоді з тебе дванадцять пенсів, — без запинки сказав він.

— З чого б це?

— З того, що ти щойно поклав одну до кишені, Фреде.

Колон виловив кульку з кишені.

— Та ну! — спротивився він. — Ти ж просто їх тут знайшов! Вони тобі й пенні не коштували!

— Так, але зберігання... пакування... утримання...

— Два пенси, — безнадійно сказав Колон.

— Десять пенсів.

— Три пенси.

— Сім пенсів, і це я від душі відриваю, так і запиши!

— Хай буде, — неохоче сказав сержант. Він знову потрусив кулю.

— Миленькі, правда ж? — спитав він.

— Варті кожного пенні, — сказав Нудль. І в надії потер руки. — Мають розлітатися як гарячі пиріжки, — сказав він, піднімаючи жменьку й запихаючи їх у коробку.

Він замкнув за собою двері, коли вони вийшли.

В темряві щось лускало.

* * *

Анк-Морпорк завжди мав гарну традицію приймати людей усіх рас, усякої подоби і кольору, якщо вони мали гроші, щоб тратити, і зворотний квиток. Згідно із «Ласькаво просимо до Анк-Морпорка, міста тиші несподівнок», відомою публікацією Гільдії торговців, «повір, гостю, ласькаво просимо в числені шинки й корчми цього древнего міста, де знають їду на смак гостя з дальніх країв. Тож чи ти люд, тролл, ґномм, ґоблін, чи гнном, Анк-Морпорк підніме твій святковий келих і скаже: Будь! П’ю до вас! Чим багаті, те і в заді!».

Кошіль Бук не знав, куди ходять розважатися не-мертві. Все, що він знав і знав це напевне, що якщо вони десь і розважаються, то, мабуть, саме в Анк-Морпорку.

Його неприродна хода вела його все далі в Затінки. Лиш вони не були нині такими неприродними.

Понад століття Кошіль Бук жив у стінах Невидної академії. Щодо прожитих років, може, він і жив довгий час. Щодо досвіду, йому було близько тринадцяти.

Нині він бачив, чув і нюхав те, чого ніколи не бачив, не чув і не нюхав.

Затінки були найстарішою частиною міста. Якби можна було зробити щось подібне до карти глибини гріховності, зіпсутості й загальної аморальності, подібні до тих, що представляють гравітаційні поля навколо чорної діри, то навіть у Анк-Морпорку Затінки були б представлені проваллям. Насправді Затінки були надзвичайно подібні до вищезгаданого загальновідомого астрономічного феномена: вони мали постійне сильне тяжіння, із якого не могло вирватися жодне світло, і насправді могли стати брамою в інший світ. Наступний. Затінки були містом у місті.

Вулиці були велелюдні. Закутані постаті скрадалися у власних справах. Зі сходів, що спускалися вниз, було чутно дивну музику. Так само, як і гострі й дражливі запахи.

Бук проминув ґоблінські крамнички делікатесів та ґномські бари, звідки лунали звуки співів та ударів, що ґноми зазвичай практикували одночасно. А ще там були тролі, що рухалися крізь натовп, як... великі люди рухаються крізь малих людей. І вони не човгали.

Кошіль досі бачив тролів лише в більш обраних частинах міста[13], де вони рухалися з перебільшеною обережністю на випадок раптової нагоди затоптати когось до смерті і з’їсти. У Затінках вони безстрашно крокували, з головами, задертими так високо, що ті майже вивищувалися над лопатками.

Кошіль Бук тинявся в натовпі, як пущена навмання куля на більярдному столі. Тут вибух задимленого звуку з бару відкинув його назад на вулицю, там непримітні двері, які обіцяли заборонені задоволення, привабили його, як магніт.

Життя Кошеля Бука містило не надто багато навіть звичайних схвалених задоволень. Він навіть не був упевнений в їхньому існуванні. Якісь малюнки поруч із підсвіченими червоним заманливими дверима додали ще більше інтриги й надзвичайно палкого бажання пізнання.

Він все крутився і крутився довкола в солодкому зачудуванні.

Це місце! Лише десять хвилин ходу чи п’ятнадцять — шкандибання від Академії! І він ніколи не знав, що воно є! Всі ці люди! Весь цей шум. Все це життя! Кілька осіб різного виду й вигляду зіткнулися з ним. Один чи двоє, що почали щось йому говорити, швидко стулили писки й поспішили геть.

Вони думали... його очі! Як буравчики!

А потім голос із тіні сказав: «Здоров, здорованю. Хочеш розважитися?».

— О, так, — сказав Кошіль Бук, заглиблений в думки. — О так, так!

Він обернувся.

— Клята чортівня! — почувся звук, ніби хтось чкурнув геть провулком.

Кошіль спав з лиця.

Життя, очевидно, було тільки для живих. Можливо, вся ця назад-у-тіло-метушня, зрештою, була помилкою. Він був дурнем, якщо думав інакше.

Він розвернувся, щосили підтримуючи биття власного серця, і рушив назад в Академію.

* * *

Кошіль заледве продибав через площу до Великої зали.

Архіректор мав би знати, що робити...

— Ось він де!

— Це він!

— Ловіть його!

Кошелева тренована думка наштовхнулася