Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Коваль лише допоміг нещасній жінці у тяжку хвилину. З чоловіком Ружена жила погано. Він зраджував їй, пив. І тепер, несподівано відчувши дружню підтримку від незнайомого підполковника міліції, вона довірилася Ковалю: розповіла про своє нелегке життя, про дитбудинок, у якому виросла…

Бачилися вони рідко, спершу просто як знайомі. Потім ці зустрічі стали частіші і необхідні обом. Але остаточно вони нічого не вирішували.

— Ти змінився, татку, — сказала Наталя. — Неприємності на новій роботі?

— Ні, на роботі — порядок. Правда, твій татко потроху перетворюється на канцелярську крису. Певно, саме це і впадає в око?

— Звичайно. Щось мишаче вже помітно, — засміялася Наталя. — Чи тобі не до вподоби нова служба? Такі широкі горизонти відкрилися — ціла республіка. Чи, може, багато роботи?

— Я звик своїми руками робити справу: передбачати і попереджати події, впливати на них. А тут… Тут я — чиновник, і це мені не до смаку, доню. Чиновник, як у будь-якому апараті, скажімо, в Міністерстві сільського господарства, водного господарства, транспорту, зв'язку і тому подібне… А я все життя звик діяти. Діяти рішуче, оперативно, приймати негайні рішення, знаючи, що від цього залежать долі людей. Тепер же в моєму полі зору більше пригод і, значить, більше людей. Але я їх не бачу — ні їхніх облич, ні їхніх дій; не чую їхніх слів, не знаю їхніх почуттів — бачу тільки папери, чую запах копірки… Я сиджу, як кажуть, «на теплому місці», Наталю, є такі, що заздрять, розумієш… Навіть важко пояснити, чому це «тепле місце» мені так не подобається.

— То чому б у такому разі не повернутися на старе місце? Хоч би звичайним інспектором! А я думала, що тобі все-таки легше буде, — зітхнула дівчина. — Гортати папери — це не ганятися за бандитами… — Наталя зморщила носика, щоб кумедною гримасою пом'якшити враження від своїх непродуманих слів. Чи не нагадала мимоволі батькові про роки, що не дозволяють літній людині мотатися, наче молодий шукач, і про пенсію, яка не за горами?

— Налий мені ще чайку, — попросив Коваль. — Я сам над цим думаю… Хоч, боюся, звідти, з управління, дорога тільки на пенсію. Правда, і співробітники нашого відділу їздять у відрядження. Але рідко… Та годі про це, щучко, час спати. Завтра з дев'ятої у мене такий самий, як і сьогодні, паперовий деньок…

Раптом його ніби пронизала нова думка: справа, зрештою, не в паперах. І в області не був вільний від них, але це не заважало брати участь у розшуках… Справа, мабуть, в іншому. Колись найголовнішим йому здавалась оперативна реакція на злочин: погоня, розшук, розслідування і, звичайно, невідворотність покарання. Він і тепер вважав цю діяльність міліції дуже важливою. Але з кожним роком замість азарту мисливця, що полює небезпечного звіра, у нього зростало інше почуття — тривога, біль, що все ж таки сталася трагедія, що якась людина стала жертвою, а вони — ні він сам, ні його колеги — не зуміли перегородити шлях злочинцеві.

Оце прагнення запобігти злочину, прагнення, яким найбільше живе міліція, особливо гостро відчув тоді, коли стали відомі всі трагедії, що трапляються у республіці протягом доби.

Все більше стала дошкуляти думка, що, поки переглядає в кабінеті зведення, аналізує правопорушення, які сталися в тій чи іншій області, він позбавлений можливості негайно втрутитися у події, кинутися по гарячих слідах і, рятуючи чиєсь життя, схопити злочинця за руку.

Наталя помітила, що батько, замислившись, забув про чай, який поставила біля нього.

— Захолоне, — нагадала.

— Ах, так, чай, — схаменувся підполковник. — Не хочу більше.

— Але ж ти просив!

— Ні, спати, спати! — Він глянув на годинник. — Друга година ночі! Ми збожеволіли. Негайно лягай. Зі столу завтра прибереш.

Коли Дмитро Іванович ліг на свій диван у кабінеті і, вмостившись зручніше, начепив окуляри та взяв у руки томик Геродота, щоб пройтися перед сном кам'яними вулицями стародавнього Вавілона, годинник у вітальні лунко пробив двічі.

У цей час далеко за Карпатськими горами була перша година за місцевим часом. У невеличкому місті в кінці Староминаївської вулиці, неподалік радянсько-угорського кордону, загинула Каталін Іллеш і стікали кров'ю її доньки Ілона та Єва.

Мільйони людей ніколи не дізнаються ні про Каталін, ні про Ілону та Єву, сотні з них — сусідів, мешканців містечка, в якому жила сім'я Іллеш, — ця трагедія торкнеться лише настільки, наскільки кожен уявить, що грабіжники і вбивці могли цієї ночі пробратися не у будинок Іллеш, а у їхній власний.

Але кількох чоловік подія стосуватиметься безпосередньо, хоч вони були тієї ночі далеко від прикордонного містечка і гадки не мали про неї.

Серед останніх був і підполковник міліції Дмитро Іванович Коваль та його донька Наталя.

II. 16 липня
1

Відблиск ранкового сонця тепло ліг на потемнілу від часу коричневу обкладинку журналу чергового.

Доповідаючи начальнику міліції майору Романюку про своє чергування, лейтенант Габор навіть не розгорнув журналу: пригод цієї ночі, як і взагалі останнім часом, у цьому тихому закарпатському місті не було.

Романюк відчув, як хороший настрій, що з'явився зранку, все дужче охоплює його.

Ледь усміхаючись, задоволено поглянув на спритного лейтенанта, недавнього випускника школи міліції, поклав руку на журнал. Тиснена під шкіру обкладинка приємно пестила долоню.

Сонце тим часом вдарило промінням у кабінет, віддзеркалило скляну шафу, в якій стояли розгорнуті папки із грамотами та подяками, з колишніми привітаннями до річниці міліції, Першого травня і Дня Перемоги… І навіть те, що на полірованій поверхні висвітлився тоненький шар пилу, не зіпсувало майорові настрою.

Відпустивши чергового, Романюк подзвонив до виконкому, чи вже прийшов голова, якому він щоранку