Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Дорогою до райради майор з насолодою ступав по охайно прибраних удосвіта вулицях. Він добре знав своє невеличке місто і на дозвіллі не раз розмірковував про те, що ці вулиці були свідками багатьох історичних подій: від набігів половців, боротьби проти унії, проти угорських феодалів, чеських панів до возз'єднання Закарпаття з усією Радянською Україною… Зараз його око тішив чистенько заметений двірниками брук, на якому колись і кров проливалася, але який і квіти встеляли. Пригадував, як уперше побачив це містечко: воно настрашило його, хлопчика з далекого гірського села; потім учився тут і ходив по цих вулицях з червоним прапором.

Повз майора, вітаючись, поспішали люди — хто на роботу, хто на ринок. Романюк був місцевою людиною, і всі знали начальника міліції, дехто навіть від тих самих його хлоп'яцьких років.

У кабінеті голови виконкому, незважаючи на ранній час, вирувало життя. Дзвонили телефонії. Приходили люди.

Десь о восьмій, узявши трубку, голова простяг її начальнику міліції:

— Тебе.

— Романюк слухає…

Раптом на вольове засмагле обличчя майора впала тінь, воно враз аж почорніло. Трохи завеликий ніс загострився, губи стиснулися, а ямка на підборідді наче стала глибшою.

— Так, так, — сказав, передихнувши. — Викликайте судмедексперта і експерта-криміналіста. Охорону місця поки що забезпечить дільничний. Мені — машину.

Поклав трубку і кілька секунд сидів мовчки, не відповідаючи на німе запитання господаря кабінету.

— Отаке, Іване Андрійовичу, — нарешті видушив із себе. — На Староминаївській убиті вдова та дві її доньки. У двісті десятому номері. Це під лісом… Більше поки що нічого не відомо. Іду.

Минуло ще кілька секунд, протягом яких Романюк ніби осмислював трагічне повідомлення, затим він підхопився і квапливо вийшов з райради. Незабаром міліцейський газик мчав його містом.

Тепер усе змінилося в очах Романюка. Ранкове повітря уже не було напоєне пахощами землі і квітів, світ навколо потьмянів. У майора з'явилося таке почуття, як у людини, котра блискуче складала екзамени і несподівано спіткнулася на простому запитанні. Розгублено і здивовано спостерігає вона свіч раптовий провал. І в обласному Управлінні внутрішніх справ, і в міністерстві про нього склалася думка як про здібного, хоч і молодого керівника відділу міліції. І ось на тобі!

Газик проскочив повз церкву і виїхав на довгу вулицю. Майор намагався уявити собі місце трагедії. Номер будинку І ллєш ні про що не говорив. Усі будинки на Староминаївській були схожі один на одного: спрямовані на вулицю розцяцькованими фасадами з довгими бічними стінами, затіненими садом або заплетеними виноградом. Побудовані добротно, навіки, старіші — за панів, новіші — вже за Радянської влади.

Який же він, двісті десятий? Романюк нетерпляче поглянув на водія. Літній старшина дослужував свої дні. Розуміючи нетерпіння начальника, він зумів витиснути з машини все, на що вона була спроможна. Незабаром майор помітив гурт людей, що збився на вулиці.

Біля будинку Іллеш гудів натовп. Хлопчаки дерлися на паркан, щоб заглянути на подвір'я, де вже був прокурор разом з судмедекспертом Мігашем та дільничним інспектором Козаком.

Виїжджаючи на Староминаївську, Романюк підняв на ноги працівників карного розшуку та зовнішньої служби, наказав якнайшвидше добути первинні відомості про родину Іллеш. Зараз міліціонери та дружинники стежили за реакцією натовпу: цікавились репліками, якими обмінювалися люди; розпитували сусідів про звички, знайомства вдови та її дочок; з'ясовували, чи не чув хто крику вночі, чи не бачив якихось знайомих або незнайомих людей поблизу.

Натовп збільшувався. На окрики міліціонерів: «Громадяни, розійдіться! Нічого цікавого тут нема!» — не дуже зважали.

Такої трагедії у містечку не було, либонь, відтоді, як встановилася Радянська влада# Люди звикли до розміреного, спокійного життя, і тільки часом дрібні побутові чвари порушували його злагоджений ритм. Убивство немов сколихнуло у душах давні страхи, і привиди минулого поставали перед їхніми очима.

Разом з начальником карного розшуку капітаном Вегером, судмедекспертом та двома понятими Романюк зайшов до будинку. Слідом за ним поспішив і районний прокурор Стрілець.

У кімнатах було темно. Ранкове світло майже не пробивалося крізь віконниці, і тільки широка смуга від дверей вихоплювала з сутіні частину вітальні, дверцята розчиненої шафи, круглий стіл посеред кімнати, накритий на дві-особи, і труп Каталін на підлозі, над яким уже схилився лікар.

У коридорі та кімнатах стояв важкий дух. Його не розвіював млявий потік повітря, що пробивав через відчинені сінешні двері і ворушив пір'я на підлозі коридора та вітальні.

Романюк наказав зняти віконниці, і світло широко ринуло у вітальню, безжально вимальовуючи страшні деталі злочину.

Після того як мертва Каталін була сфотографована, експерт Мігаш зробив знімок синьої странгуляційної смуги на шиї.

Романюк з тяжким серцем зайшов до спальні. Тут віконниці теж зняли, і світло розкрило таку моторошну картину, що навіть звиклим до всього людям стало недобре. Молодша дівчинка, Ілона, лежала напівприкрита порізаною периною з широкою раною на спині. Старша, Єва, розкинулася впоперек ліжка, звісившись головою вниз. На тілі дівчини зяяли дві ножові рани, порізана сорочка теж була в крові. Розплетена Євина коса, підлога, постіль — забризкані кров'ю.

За часи міліцейської служби — особливо тоді, коли працював на Прикарпатті і виловлював бандерівців, Романюк надивився страхіть. Але зараз, спостерігаючи це побоїще, відчув, як його починає нудити, і вийшов на подвір'я.

Прокурор подався слідом за ним, спробував заговорити, та Романюк, насупившись, мовчав. На фоні цих смертей здалися жалюгідними розмірковування про втрату авторитету в управлінні та міністерстві, про низьку оцінку роботи, яку одержить тепер міліція. Адже у цій трагедії є і їхня вина: не зуміли помітити біду, що. певно, не один день кружляла навколо дому вдови, не змогли запобігти трагедії, перегородити їй шлях.

Майор оглядав подвір'я, хлів, сарай, у якому Каталін Іллеш звечора замкнула собаку, сліди кедів і черевиків, відбитки яких фіксували працівники карного розшуку, висловлюючи здогад, що вночі тут була не одна людина, і розумів, що це почуття