Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

1

ПУТЧ

Під розлогим каштановим деревом,

Я звів тебе, а ти мене...

Джордж Орвелл. «1984»

19 СЕРПНЯ 1991 РОКУ

У Москві йшов дощик, змиваючи пил із занедбаних фасадів і вкритих вибоїнами вулиць. Біла будівля російського парламенту, що стала символом демократичних прагнень усієї нації, височіла в тумані, і її сіра тінь віддзеркалювалася у водах Москви-ріки. Місто ще спало — за винятком хлібних фургонів, що розвозили вранішню випічку, та робітників, які поверталися додому з нічної зміни.

Проте цей день обіцяв бути незвичайним. У кримському селищі Форосі, за 800 кілометрів на південь, де Михайло Горбачов мав розкішну дачу, дві важкі вантажівки під прикриттям темряви під’їхали до злітно-посадкової смуги поблизу дачі й перекрили її. Потім підступи до дачі з моря були непомітно заблоковані військовими кораблями, а підрозділи КДБ перекрили дорогу до резиденції Горбачова, оточивши весь маєток й ізолювавши Горбачова, його родину та тридцятьох двох особистих охоронців.

О 6:06 ранку телетайп у радянській інформаційній агенції ТАСС на вулиці Герцена почав передавати повідомлення: президента СРСР Горбачова усунуто з посади в зв’язку зі станом здоров’я. Виконання його обов’язків покладається на віце-президента Геннадія Янаєва. Керівництво державою тимчасово здійснюватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС; російська абревіатура — ГКЧП), до складу якого входять Янаєв, голова КДБ Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, голова Селянської спілки Василь Стародубцев, президент Асоціації державних підприємств Олександр Тізяков, прем’єр-міністр Валентин Павлов і перший заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов. Майже всі члени комітету були призначені на свої посади Горбачовим і вважалися його близькими товаришами чи друзями.

У казармах Таманської і Кантемирівської дивізій у Московській області солдатів підняли з ліжок і наказали їм вирушити до Москви. Поки денне світло поступово розливалося над селами та полями Московської області, довгі колони танків і бронетранспортерів вже заповнили дороги, що вели до столиці.

Емма Брук, кардіолог Боткінської лікарні, прокинулася від дивної тиші. Впродовж місяців вона прокидалася під звуки дрилів і молотків — поруч, в американській амбасаді, тривав ремонт. Але сьогодні все було тихо. Вона підійшла до вікна й побачила, що всі роботи в амбасаді припинилися.

Емма ввімкнула телевізор. Замість новин передавали класичну музику, а потім диктор почав читати якусь підготовлену заяву. «Шість років тому, — сказав він, — Горбачов розпочав перебудову». Емму здивувало це «Горбачов» замість «товариш Горбачов» або «Михайло Сергійович». Вона здогадалася, що ніхто не назвав би його так нешанобливо, якби він залишався при владі. Диктор продовжував: «Реформи Горбачова зайшли в глухий кут. Країна стала некерованою, а екстремістські сили взяли курс на ліквідацію Радянського Союзу. В зв’язку із цим для порятунку країни від загибелі було створено Комітет із надзвичайного стану».

Коли зображення диктора змінилося заставкою, Емму охопила паніка. В пам’яті виникли доперебудовні роки, коли вона жила в стані постійного страху. В той час головною розрадою для неї були книжки. Щоп’ятниці вони з друзями зустрічалися в когось на квартирі й обговорювали заборонену літературу, яку з великими труднощами вдавалося роздобути комусь із них. Коли до влади прийшов Горбачов, Емма не очікувала жодних змін на краще. Але її ставлення почало змінюватися на початку 1987 року — після того, як влада почала випускати на волю політичних в’язнів СРСР. А коли із запровадженням політики гласності з’явилася можливість перечитати в офіційних виданнях те, що раніше вона читала в «самвидаві», страх зник остаточно. Але зараз, перед спорожнілим екраном телевізора, першим відчуттям Емми було те, що керівники заколоту намагаються знову загнати її в глухий кут тиранії та страху, з якого вона, здавалося, так недавно вирвалася.

О 9-й годині ранку Емма вийшла з дому в своїх справах. На вулиці не відбувалося нічого незвичайного, лише типовий для понеділка затор перед в’їздом до тунелю під проспектом Калініна, де чотири смуги руху намагаються злитись у дві. Однак, увійшовши до місцевого гастроному на площі Повстання, вона стала свідком сцени, яка нагадала їй те, що вона бачила семирічною дівчинкою в 1941 році, після нападу Німеччини на Радянський Союз. Гастроном був ущерть забитий людьми, які щосили проштовхувалися до довгих черг, щоби скупити все, що можна, але цього разу ними керував страх не перед іноземним вторгненням, а перед Громадянською війною.

Емма пробилася крізь натовп і стала в довгу чергу за маслом. Довкола точилися запеклі суперечки. Одні казали: «Давно би так!» — інші називали ватажків перевороту фашистами. Одна старенька сказала: «Нарешті буде порядок».

«Про який порядок Ви кажете? — не втрималася Емма. — Ви будете за колючим дротом й отримуватимете від них миску юшки. Оце буде Ваш порядок».

Однак, вимовивши це, Емма одразу відчула страх. Колись у чергах було небезпечно висловлюватися проти режиму. Якщо тепер усе змінюється, їй не слід так забуватися.

Коли Емма повернулася додому, їй зателефонувала свекруха, що якраз збиралася до неї зайти, і сказала, що Кримським мостом ідуть танки.

Сергій Латишев, ветеран війни в Афганістані, який працював у московській ветеранській організації, о 7:30 їхав Садовим кільцем, коли побачив, як перед Павелецьким вокзалом паркуються кілька бронетранспортерів. Його здивувало, що вони тут роблять, але він не дуже цим перейнявся. Він виїхав на Варшавське шосе і попрямував на південь, до Подольська, де йому була призначена зустріч щодо виділення земельної ділянки під котеджі для інвалідів-афганців. Прибувши до Подольська, Сергій припаркував автівку й попрямував до будівлі міськради.

Вийшло сонце, і Латишева вразила запорошеність і занедбаність цього провінційного містечка. На вході до міськради йому зустрівся якийсь збуджений чиновник.

«Що Ви про все це думаєте?» — спитав чиновник.

«Ви про що?»

«Горбачова скинули».

«Жартуєте?»

Але чиновник запевнив, що говорить цілком серйозно, й вони пішли до автівки Латишева, включили мотор і стали слухати по радіо новини. Там механічно повторювалися перші декларації комітету путчистів. Комітет обіцяв у 1992 році знизити ціни й надати землю городянам. Латишева розлютили ці заяви. Він знав, що безглуздо знижувати ціни, коли в крамницях немає товарів.

Сергій вирішив негайно повернутися до Москви та зв’язатися з ветеранами-афганцями. Він не сумнівався, що за відсутності опору Радянський Союз опиниться під ярмом нового тоталітаризму.

Дорогою до Москви він згадував події останніх десяти років. На початку 1980-х Латишев був заступником командира військової частини, що розташовувалася поблизу міста Імам-Сахіб в афганській провінції Кундузі.