Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І знову запала тиша. Надовго.
— Хочеш до мене на багажник? — нарешті подав голос Йорґен.
Він дивився на Анну. Анна зашарілася.
— Так, — прошепотіла вона.
— Ти про Анну казав? — Еллен аж подих перехопило від несподіванки.
Вона сиділа неподалік Анни й подумала, що хлопець, можливо, звертається до неї.
— Так, — стріха відповів Йорґен, розглядаючи свою в’язку ключів. — Так.
Еллен так побіліла від люті, аж її личко проступило з темряви.
— А я сяду до тебе, Даґу, — сказала Беата.
— Та сідай, — зітхнув Даґ. — Хіба я маю вибір?
Вони мали свою трасу перегонів, яка проходила через ковзанку, робила два кола пустирем і одне — навколо пагорба. Траса була вибоїста, з численними калюжами. Умова змагань: дістатися першим до фінішу, не відштовхуючись від землі ногами, а це дуже важко зробити з пасажиром на задньому багажнику.
Даґ засікав час, бо тільки він мав годинника з секундною стрілкою. Ейнар і Туне стартували першими.
— На старт! Увага! Марш! — скомандував Даґ, і перша пара рвонула вперед.
Туне скрикувала на вибоїнах і не раз торкалася ногами землі, від чого велосипед заносило.
— Ойой! — верещала Туне.
— Гуско, що робиш! — репетував на неї Ейнар.
Решта стояли на старті й спостерігали, підбадьорюючи вигуками: Гейя-гей!
Анна і Йорґен приготувалися, мали стартувати другими. Анна вже сиділа на багажнику. Вона ніби й спостерігала за Ейнаром і Туне, та насправді краєм ока дивилася на Йорґена, на його спину, білий плетений светр; на синьо-червоно-смугасту футболку, що звисала з-під светра, на в’язку ключів з чотирма ключами на петличці штанів. Вона бачила дірку в його кишені. Геть усе помічала, бо сиділа дуже близенько. Йорґенове волосся було таке ж біле, як светр, принаймні видавалося таким у вечірній темряві. Вона відчувала його запах. Він пахнув справжнім хлопцем!
Анна трохи нахилилася вперед, ближче до светра, і тицьнула в нього носом. Зовсім ледь-ледь тицьнула.
— Вибач, — пробурмотіла вона.
— Га?.. — не зрозумів, про що йдеться, Йорґен, озирнувся на неї і відразу ж мовчки відвернувся.
Анна не знала, що подумати, було то добрим знаком чи ні…
Над пустирем залягала густа темінь. З довколишніх садків і з Розбійницького саду пахло димом багать. Було так неймовірно цікаво й збудливо!
Туне й Ейнар дісталися фінішу за три хвилини й сорок вісім секунд. Настала черга Анни та Йорґена.
— На старт! Увага! Марш! — скомандував Даґ, і вони рушили.
Йорґен мчав щодуху. Він не сидів у сідлі, а стояв на педалях, тож на вибоїнах Анна могла міцно триматися за сідло. А гупало нею добряче, так собі нівроку гупало! Ноги в черевиках промокли, але то пусте! Вона вже давно промокла до нитки. Боліла спина й ноги боліли, бо треба було їх тримати задертими вгору. Але й це пусте! Вона нізащо не опустить ніг! Вони повинні виграти! Щоб Йорґен збагнув — кращої за неї у змаганнях йому не знайти…
Коли вони проїхали горбисту й вибоїсту ділянку траси й саме мали в найдальшому кінці пустиря звернути за пагорб, де їх не видно глядачам, Йорґен опустився на сідло. Анна висмикнула руки й трималася тепер за багажник. Йорґен сповільнив темп. Вони сховалися за пагорбом. Зникли з поля зору глядачів.
Та раптом Йорґен знову наліг на педалі. Під колесо потрапив чималенький горбик.
— Гоп! — підстрибнув велосипед.
Анна теж підстрибнула, хотіла вхопитися за сідло, але ж там сидів Йорґен. Несподівано вона обняла Йорґена! Обхопила білий плетений светр Йорґена!
Йорґен не обернувся. Нічого на те не сказав. Ось тільки поїхав повільніше. Анна не відпускала його, довго-довго обіймала, доки вони мчали петлею навколо пагорба. Навколо було темно. Пахло багаттями з садків і з Розбійницького саду. А білий плетений светр Йорґена пахнув справжнім хлопцем.
Аж коли вони об’їхали пагорб і опинилися на відкритому просторі, де їх могли побачити, Анна відпустила Йорґена.
— Довго ж ви об’їжджали пагорб! — в’їдливо завважив Кнут, пильно дивлячись на Йорґена. — Їхали б швидше, могли б і виграти!
— Ну, це залежить ще й від того, хто сидить позаду, — ущипнула Еллен.
— Ми переможемо, — пообіцяв їй Кнут.
— Принаймні їх обійдемо! — сказала Еллен.
— На старт! Увага!.. — почав Кнут, аж тут з-за пагорба долинув голос:
— Кнуте! Негайно йди додому! Уже пізня година! Кнуте!
— Ой, леле! — розсердився Кнут.
— Тебе батько кличе! — озвалася Беата.
— Ти думаєш, я глухий! Ото дурна гуска!
— Кнуте! — волав з веранди батько. — Негайно!
— Та чую, чую, — бурчав Кнут. Довелося Еллен злізти з багажника. — Як же мені не хочеться…
Кнутові так кортіло взяти участь у змаганні вдвох із Еллен.
— Та йди, усе нормально, — сказала Еллен.
— Ні, ненормально, — Кнут похилив голову, щоб ніхто не помітив, як йому прикро. — Завтра він мене ще й постригти обіцяв…
З тими словами Кнут пішов.
— Бідолаха! — поспівчував йому Ейнар.
— Нам теж уже час додому, — сказала Беата до Анни. — Мені не дозволяють залишатися надворі, коли хлопці порозходяться. А ти в мене ночуєш…
— І мені час… — сказав Йорґен, сів на велосипед і поїхав геть.
— Бувай, Йорґене! — гукнула Еллен.
— Бувай, Йорґене! — гукнула Туне.
Але Йорґен навіть не озирнувся.
— Бувай! — гукнула Беата.
— Бувай! — гукнула й Анна.
А тоді Йорґен обернувся.
— Бувай! — відповів він.
Анні аж гаряче стало. Зникли останні сумніви. Йорґен думає про неї, не про Еллен. Тепер усе насправді! Анна відчула, що кохає його ще більше. Кохає Йорґена Рюґе з веснянками…
Коли Йорґен зник за деревами й кущами Розбійницького саду, Туне й Еллен теж подалися додому. Навіть не попрощавшись.
Анна взяла свою картату торбинку, сіла до Беати на багажник, і вони подалися до Беатиного жовтого будинку. Удома бігцем кинулися до кухонного вікна — шпигувати. Дівчатка бачили, як Туне й Еллен злізли з велосипедів біля бомбосховища й нишпорили у вентиляційних люках. Але нічого не знайшли.
Йорґен не відповів на листа, якого не отримував.
До кухні ввійшла Беатина мама й сказала, що час спати, бо година пізня, і бабуся давно вже спить. Але спершу вони мають випити цілющий напій, щоб вирости великими й сильними: помаранчевий сік із яєчним жовтком, вершками та цукром. Напій був обов’язковим у домі Беати, а вранці — обов’язковий риб’ячий жир. Так веліла бабуся.
— Знаєш, що? — мовила Анна, коли Беатина мама вийшла з кухні.
— Що?
— Коли ми об’їжджали пагорб, я обіймала Йорґена, по-справжньому, тому так довго їхали.
— Справді? — Беата ніколи б на таке не відважилася. — І що він сказав?
— Та нічого. Гадаю, він кохає мене.
Якийсь час подружки, попиваючи цілющий напій, мовчки дивилися у вікно на пустир, пагорб, ковзанку й дуб.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йорґен + Анна = любов», після закриття браузера.