Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

«Він ще приїздив, переклав крівлю, що протікала. Самотужки, без сторонньої підмоги. Наче приїхав спеціально, щоб зробити, що передше запланував. Наче знав, що потім не зробить. Сказав, що відпустка закінчилася, і знову подався туди, а чи дійсно так? Я ніби відчувала, вмовляла, щоб не їхав, проте його не відрадити, таким і батько його був: як щось замислив, то світ завалиться, а доведе до кінця. Воно ж ні кінця, ні краю не видно. Й ось немає його. Немає...» — повторила, мовби сама не вірячи. Наче чекала, щоб ми заперечили. Спростували, що це не так. А ми не мали що заперечити.

Коли ми вийшли надвір, жінка не замикала дверей — в селі всі один одного знають. Ми рухалися повільно, їй нелегко давалась хода, кожний крок був нагадуванням, наближенням — роки і розпач зупиняли її, не даючи йти, тягнули назад. Вона наче рухалася крізь сипкий, нескінченний пісок, наче продиралася крізь шпичаки. Говірка, вона раптом замовкла й до самого цвинтаря не обмовилась жодним словом. Її проща, яку старенька постать у чорній хустині торуватиме, поки якогось дня займе місце поруч із сином. Поки з неї скинуть чорну хустку й одягнуть світлу, жваво розквітчану, якої вона ні разу не носила.

Уже як вернулися з цвинтаря, жінка продовжила говорити. З чотирьох доньок — дві в Португалії, одна в Москві, одна в Рівному. Всі четверо заміжні, мають дітей. Одна з двох, котрі в Португалії, вийшла заміж за «тамтешнього», він приїздив сюди, влаштовували два весілля — там і тут. Андрій ще жив. Він намовляв Андрія їхати в Португалію, та Андрій лише зиркнув з-під лоба, то більше про те не згадували. Віка — найстарша, це вона переманила за собою сестру, ото відмалку трималися вдвох, та й народились одна за одною, «Андрійко мій — третім. А я коло хати. Земля не відпускає мене. Та й куди мені, старій бабі. З власної волі мій Андрій не пішов би в Афганістан. Я добре знаю його. Схід — то вже інше. І на Майдан. Ото побачив, як збиткувалися з дітей, пригорнув мене і пішов. На війну і смерть в нього нюх. Мов на жінку, яку впізнавав за парфумами: він не переплутав би її з жодною іншою. Ох, — Андрієва мати зітхнула, й у цьому зітханні виразилося все те, чого не охоплювали слова. — Не спізнав хлопець людського щастя». Людина народжується, щоб знайти своє. «Леся, „московитка“, як її тут називають, не приїздить. Дзвонить. Наймолодша. Як з чоловіком подалися на заробітки, ще як тільки побралися, та так і пропали. Славко водій, а Леся довго сиділа без нічого, перебивалася принагідними заробітками, доки влаштувалася бібліотекаркою. Він звідси, наш — он хата через два подвірʼя, там виростав, а одного дня став на порозі і сказав, що буде зятем».

Ще як їхали до села, до нас заговорив сільський дядько.

— Ви до кого?

— До дядька Андрія.

— Спізнилися ви, дівчатка.

І тоді чоловік розговорився.

Це від нього ми вперше почули про мотоцикл:

«Він ходив у якомусь ступорі, а вони силкувалися вивести його з того стану. Тоді їм і навернулося оте з мотоциклом. Колись вони влаштовували забави — молоді були ще, кров грала. Бо тільки до мотоцикла Андрюха не збайдужів, виводив його, мов живого. Ото стане дибки, задерши кермо, так що лише заднє колесо до землі й доторкалося. Не їхав — летів, сіючи куряву. Мовби хотів розбитися. Але не розбився, наче то не курява була, а рятівна хмара, що кожного разу огортала його, а коли влягалася, мотоцикла й сліду не залишалося. Ото вони і вчепились за мотоцикл.

— Не жартуйте, хлопці.

А іншого разу:

— Не випробовуйте мене.

А вони не вгавали. Тоді й осідлав.

Неслися один на одного, мов ті олені, але перший не витримав. І другий, і третій. Останньої миті, спасувавши, вступалися. Мовби то не Андріїв осклілий погляд, а сама смерть дивилась на них. А четвертий не зʼїхав — принцип на принцип. Андрюха втримався, а той — ні. Якби сіромаху не шпуронуло в траву, кісток не позбирав би. Як будете йти і побачите чоловіка, який накульгує, то він. У нього костур такий, ви впізнаєте. То ще легко відбувся. Тепер старий, а тоді перший задирака на селі, разом з Андрюхою, було, гори перевертали. На тому й сквиталося. Бджолярство стало Андрюсі релігією, отак пасічникував, маючи, однак, золоті руки до техніки. І все стало ніби на місце. Знайшов свій мир — з бджолами, не з людьми.

Парубійка боялися смерті, а Андрюха не боявся. Даремно його потривожили, хотіли як краще. Жаль їм було, ми всі шкодували його. Андрюха знав, яка вона. Ото ми собі теревенимо, а самі зеленого поняття не маємо. Переспав з нею, як із коханкою, відтоді не міг більше з жодною молодицею зійтися. І своє юнацьке кохання занапастив — такої дівчини зрікся! Хлопи лікті кусали, знаючи, що вона Андрієва. А тут приходь і задарма бери. Пішла за їхнього спільного однокласника, Андрюшиного давнього приятеля. Не дівувати ж до пенсії. Раз скочиш у ліжко до смерті — пиши, пропало. Це лише так здається, що ти — король.

Андрій знав, як воно, помирати, а вони — ні. Одне — побувати в її обіймах, друге — правити небилиці. Він мовби глузував з неї, ніби викликав її на герць, як ото хлопці-мотоциклетники його. Випробовував, а вона підстерігала зовсім не там. Міцні ручища, мотоцикл слухався, як комонь вершника. А й вишивав же!

Й ось тоді збагнув. Почув її поклик. Мати відмовляла, щоб не йшов. Але що мати дорослому чоловікові, який раз уже зазирнув в очі кульгавої. Хто раз пішов на війну, той з неї вже ніколи не вернеться. Отак я вам, дівчатка, тлумачитиму. Усі літа продовжував бути на війні — то тільки здавалося, буцім вернувся. Так мислю собі, так воно є. Вернувся не він, а його копія — бліда подоба того Андрюхи, якого знали. Мабуть, і він розумів це. Або принаймні відчував.

Ховали цілим селом. З окільних приходили — багацько, що аж не здається, що стільки ще нас живе тут. Його колеги — ті, з котрими змагався на мотоциклах. Довгий шлях, люди вклякали, коли попри них несли труну.

Жінка, що її спершу кохав, відтак зрікся, народить синаша, якого охрестять Андрійком, але що воно. Одного Андрія опустили в яму й засипали землицею, другий зʼявився на світ. Та й квит».

Ми вирушили втрьох, ми і в школі скрізь разом ходили — навіть у